Герой з однією ногою і однією рукою здаватися не збирається!

«Люди, яких убив телевізор»

За освітою Олександр Кононов — ​зв’язковий. Але встиг попрацювати і будівельником, і на лісопилці, був активістом організації «Юридичний лікбез для водіїв», зв’язковим у Сєверодонецькому аеропорту. Руку і ногу втратив, потрапивши під пилу другого дня роботи на лісопилці. Згадувати ті події не любить, а в тому, що сталося, звинувачує тільки себе, дивуючись, що взагалі лишився живим.

— У житті нічого не буває просто так. Коли я став інвалідом, у мене дуже змінилася психіка. І ставлення до життя — я перестав чіплятися за минуле, — ​говорить чоловік.

Мешканець Луганщини, який допомагав українським військовим, переїхав жити в маленьке село Десятини, що на Житомирщині, та разом із товаришем відкрив там козячу ферму. Чоловік виготовляє домашній сир і продовжує підтримувати бійців. Передає бринзу та молочні продукти на передову, на полігони та в дитячі будинки. «Сири Санича» — ​таку назву має його невеличка ферма.

— Коли в Сєверодонецьку почалася «ЛНРія», там одночасно з’явилися незрозумілі люди і раптово зникла влада, — ​Олександр згадує про події тих часів. — ​Спочатку була ідентифікація того, чим для мене є Україна. Фактично все моє оточення і знайомі підтримали «ЛНР». Я їх називаю «люди, яких убив телевізор».

Переломним моментом для пана Олександра стало збиття терористами військово–транспортного літака Іл–76 з українськими десантниками в аеропорту «Луганськ». Це було останньою краплею. Відтоді разом із дружиною вони перейшли до активних дій.

— Мій друг Віталій з Іршанська возив допомогу одному з добровольчих батальйонів. Перше, що ми зробили, зібрали вдома все, що могло полегшити хлопцям життя на передовій, — ​згадує чоловік.

Сто днів у полоні: бойовиків дратував «бандерівський» чуб

Потім він знайшов однодумців, які зібрали гроші та закупили необхідні медикаменти. Олександр із друзями почав їздити туди, де перебували українські воїни, але мало хто з волонтерів міг до них дістатися.

— Ми з Вікторією відвезли на передову свої холодильник та телевізор, продали всі коштовності й навіть вінчальні обручки, щоб купити бронежилети, — ​говорить луганчанин. — ​Допомагали «Айдару», 128–й і 30–й бригадам.

Липневого дня 2014 року автівку Олександра зупинили бойовики. Зазирнули всередину і побачили там ліки, два українські прапори, бронежилети, два телефони, фотоапарат.

— Сепаратисти комусь зателефонували, і приїхав чоловік, який назвався фахівцем по роботі з полоненими. Він сказав: «Я можу зробити з тобою що завгодно». Витяг пістолет, приставив його до мого лоба і натиснув на гачок. Але пістолет був незаряджений… — ​згадує Олександр. — ​Посміхнувшись, бойовик дістав із кишені обойму, перезарядив і знову вистрелив, але куля просвистіла повз вухо. Потім було ще кілька пострілів, один із яких мене зачепив. За цим дружину посадили на якийсь ящик, вдягнули їй пакет на голову і почали душити. Мене били і змушували на це дивитися.

Після знущань Вікторію запроторили в камеру, а за дві години туди ж кинули й Олександра. Чоловік згадує і те, як сепаратисти змушували його зістригти «бандерівський» чуб.

— За день до того, як потрапив у полон, хлопці мені зробили таку патріотичну зачіску. Тож вона дратувала бойовиків. Але я твердо відповів, що не буду того чуба стригти, допоки сил вистачить, — ​розповідає Кононов.

У житті нічого не буває просто так. Коли я став інвалідом, у мене дуже змінилася психіка.  Я перестав чіплятися за минуле.

Подружжя привезли в Луганську обласну адміністрацію і посадили в підвал. У приміщенні розміром 4х4 метри перебувало 39 людей. Кого Олександр тут тільки не зустрічав: і директорів шахт, і завідувачку картинної галереї… Чимало людей потрапляли в полон за доносами сусідів.

— Чоловіки і жінки намагались поміститися на столі, під ним, хтось дрімав сидячи, — ​пригадує переселенець. — ​Я старався не думати про Віку, бо починав сходити з розуму. А ще свідомо витирав із пам’яті прізвища, позивні та місця дислокації тих українських солдат, яким допомагав. Щоб, не дай Боже, не видати їх під час допиту.

Його дружину (сьогодні вже колишню, через рік після пережитого пара розлучилась) у полоні змусили займатися прибиранням комендатури. Їй дивом вдалося познайомитися з людьми, які займаються обміном полонених. При обміні вони долучили родину до військових і звільнили. Якось, прибираючи приміщення, Віка знайшла на підлозі розстелений величезний прапор України. Вона його сховала в камері, а при звільненні забрала. Зараз стяг експонується в Національному музеї історії України.

Про «Сири Санича» чути вже від Житомира до Черкас

Зі стоденної неволі подружжя звільнили в жовтні 2014–го. Після всіх подій чоловік ще рік жив удома, а згодом на запрошення товариша переїхав на Житомирщину і забрав своїх дев’ять кіз та шістьох овець.

— Десятини обрали тому, що це депресивне і вмираюче село з дивовижними місцями для випасу кіз, — ​говорить Олександр. — ​І мені б хотілося зробити зону комфорту, чистоти і порядку не лише у своєму дворі, а й у селі, області, а згодом — ​у країні.

Олександра Кононова ніхто зі знайомих не називає по імені — ​він для всіх просто Санич. Над воротами при в’їзді до садиби красується вирізана з дерева місцевим майстром табличка з назвою ферми — ​«Сири Санича». Робочий графік Кононова простий і рідко змінюється. Підйом — ​о п’ятій–шостій ранку, до восьмої — ​випасання кіз. Далі — ​ранкове доїння і варіння сиру. З четвертої до сьомої вечора — ​знову пасовище. І так по колу. Лягає спати Санич близько першої години ночі. Інвалідність сповільнює рухи і обмежує можливості, але не відбирає жаги до життя, яку має цей чоловік. Раз на місяць на ферму приїжджає ветеринар, аби взяти аналізи і перевірити стан здоров’я всіх тварин. Кононов говорить, що завжди мріяв розводити кіз. Здійснити цю мрію допомогла війна.

— Вона забрала у мене 80% людей, яких я вважав рідними і близькими — ​їх інформаційною кулею вдарило в голову, і вони захворіли «руськім міром», — ​зізнається переселенець. — 47 років свого життя я жив у країні, яка мені була абсолютно байдужа.

У Десятинах спершу чоловік просто винаймав житло, а згодом за 13 тисяч гривень придбав хату із землею. Розвивати ферму потроху допомагали волонтери. Кононову виділили грант у 17 тисяч гривень, який видається у формі безвідсоткового кредиту. Місцеві жителі теж долучалися до робочого процесу, за що отримували 100 гривень на день.

…Готуючи цей матеріал, я з прикрістю дізналася, що через сварку з партнером Олександр втратив «сирний» бізнес у Житомирській області. Його товариш і волонтер перестав працювати у господарстві та відмовився виплачувати свою частину спільного банківського кредиту в 100 тисяч гривень. І ферма Санича фактично припинила існування. Однак його запросив працювати у село Нагірне на Черкащині тамтешній фермер. Вже на новому місці Олександр Кононов відкрив ще потужніше господарство, розпочавши все з нуля.

Я не розумію людей, які кажуть, що немає роботи, і не знають, куди спрямувати свої зусилля. Мені сьогодні не вистачає приблизно 999 рук і ніг, і для кожної з них я знайшов би роботу, — ​не розчаровується Олександр. — ​Я давно зрозумів, що з руками та ногами можна бути калікою, якщо чогось не вистачає в голові. А можна і з однією рукою та ногою залишатися повноцінною людиною. Правильно писав Козьма Прутков: хочеш бути щасливим — ​будь ним!

Власта КРИМСЬКА
За матеріалами сайтів: depo.ua, veterano.com.ua, theukrainians.org, fakty.ua.