Дана Виноградова: «З чоловіком ми одразу домовилися, що воюватимемо в різних батальйонах...»
Гола правда про одне українське серце: жінка–доброволець малює картини в окопах
Дана Виноградова захищала селище Піски на Донеччині. Вона — штурмовик добровольчого корпусу «Правий сектор». У бою восени 2014–го отримала важку контузію та забій внутрішніх органів. Сьогодні пані Дана — організатор одного з найбільших в Україні патріотично–вишкільних таборів для дітей «Трахтемирівська Січ». За освітою — дизайнер–художник. Малює, пише вірші. Брала участь у проекті «Відважний воїн», де була єдиною жінкою у групі стронґменів. Сформувалась як націоналістка у 16 літ. Сприяли цьому юнацький максималізм і прагнення справедливості. Спочатку був внутрішній протест проти системи. Потім — інтелектуальний і фізичний гарт. Нині — реальна боротьба
«Берці ношу з дитячих років»
— Мій тато — військовий, — розповідає Дана. — З раннього дитинства ношу берці і роблю собі військово–тематичні татуювання. Була єдиною дівчинкою в школі, яка проходила допризивну підготовку разом із хлопцями. Дозвіл на відвідування цієї дисципліни мені дав міністр освіти Василь Кремень. До того ж я спортсменка — кандидат у майстри спорту із кікбоксингу. Отож фізично до бою я була готова. А ось психологічно адаптуватися до реалій війни, загибелі побратимів було важко.
Коли Дана вперше приїхала в зону АТО, як не дивно, там їй сподобалось. Віяло романтикою… Весною 2014–го вона прибула на передову, де не було ще ні міліції, ні ЗСУ, ні російської армії. Тільки добровольці та сепаратисти, які не вміли воювати. Часом українські вояки стріляли у повітря, а вороги, злякавшись, кидали зброю і втікали. Так «веселились» до Савур–Могили.
— А потім почався Іловайськ, де був мій Вадим із позивним Зірваний, — говорить жінка. — Познайомились 2011–го у Трахтемирові на Черкащині. Нас здружили табори. З чоловіком ми відразу домовились, що воюватимемо в різних батальйонах, бо інакше будемо думати про те, як зберегти одне одного. Я на три дні поїхала, щоб виступити в Києві на благодійному концерті. Мала читати свою поезію. Мені подзвонив наш капелан і сказав: «Зірваний загинув під Іловайськом, він 200–й». Під ногами попливла земля. Фронт привчив мене до думки, що смерть у будь–який момент може забрати кохану людину, але, на щастя, інформація про загибель чоловіка виявилася помилковою — через дві з половиною години він подзвонив і сказав : «Я живий».
«Спорт — це найшвидша реабілітація»
У перший бій Дана Виноградова йшла в камуфльованих штанях і футболці з гумовострілом. Потім купила форму.
— У добровольців кожен воює, скільки може, — продовжує військова. — Один боєць здатен рік працювати. Другий, як граната: приїжджає, вибухає і згорає фізично й духом. Як ставало важко, їхала на базу. В окопі занотовувала вірші в телефон. Описала свої страхи. Жодного разу не одягала бронежилета і каски. Боялась, що буду повільна, і це може коштувати життя.
Жодного разу не одягала бронежилета і каски. Боялась, що буду повільна, і це може коштувати життя.
Повертатись у цивільне життя було важко, але жінка долала депресію у спортзалі. Три кілометри бігу давали свій ефект.
— Мені ніхто не давав копняків. Сама тренувалася з дитинства, виступала на змаганнях. Після війни у проекті «Відважний воїн» я — єдина жінка в групі стронгменів, — розповідає Виноградова. — Боляче повертатись саме в соціум. Вважала, що я вже не така, як усі решта. Не може людина відчувати себе, як інші, будучи покаліченою морально і фізично. Я звинувачувала людей в особистих негараздах. Шукала винних.
Щоб позбутися цих думок, треба переступити поріг спортзалу, вважає Дана. Це важко, оскільки, з одного боку, відчуваєш себе непоганим бійцем і розумієш, що доволі сильний, бо захищаєш державу. З іншого — боїшся відчути себе безпомічним у фізичних навантаженнях. Адже здоров’я за роки війни підірване.
— Впала самооцінка. Але я пішла займатись. Спорт — це найшвидша реабілітація, — переконана жінка–доброволець. — Бо тут, якщо працюєш, доволі скоро отримаєш результат. Сьогодні, коли маю вільну хвилину, ходжу на майданчик або в зал.
«З полотен видно, як поламала мене війна»
Під час коротких перерв між обстрілами Дана Виноградова брала в руки блокнот і ручку та малювала ескізи, в яких виливала свій біль, переживання, надію. Повернувшись додому після тяжкого поранення, вона вирішила показати Україні війну очима жінки–художниці. Так народилась ідея «Буремної України». Виставка із 24 картин уже демонструвалася в Києві, Хмельницькому, Одесі, Чернівцях, Черкасах, Тернополі, Львові й далі мандрує країною. В цих полотнах — емоції, біль, радість, страх і надія. Комусь вони здадуться трешовими, комусь — песимістичними, але це гола правда одного українського серця, без прикрас та гри.
— Мене заворожувала страшна краса того, що відбувається навколо, коли, наприклад, у водосховище падали міни, — розповідає художниця. — Піднімається вгору стовп води і різко падає донизу, ніби невидима рука вимкнула фонтан. Звичайно, були і жахливі моменти — з моєї виставки це видно. Але найсильніша для мене робота — «Піски» — виглядає загалом миролюбиво. Вид із вікна. Сіре небо. А скільки там пережито…
— Живопис для мене — дуже інтимна річ, я не планувала твори комусь показувати. Лише побачивши свої воєнні роботи, я вирішила відкрити їх Україні, щоб люди побачили: ті, хто повертається, — інваліди, навіть якщо у них є руки й ноги. З картин видно, наскільки війна поламала мене. І тому важливо, щоб суспільство не сприймало атовців, як «хлопчиків–героїв». Це воїни, що вбивають і можуть померти. Це ті, хто через військовий синдром може бути агресивним. Зрозумійте їх, не шкодуйте — і це допоможе їм стати на ноги.
Картина «Мати» є збірним образом матерів, бабусь, усіх жінок, які чекають своїх чоловіків та синів із війни, котрі щодня прокидаються та засинають із молитвою про повернення найдорожчих людей. У двох роботах — «Артобстріл» та «У війни жіноче обличчя» — використано комбіновану техніку. Основна їх фішка — енергетика. Це, власне, завдяки тому, що вони виконані з уламків артилерійських снарядів, зібраних на території проведення АТО.
— Вони доволі важкі, саме в духовному плані, адже уламки втілюють енергетичне навантаження війни, — каже Дана Виноградова. — Це залізо, яке несе смерть. І фактично кожен уламок потенційно смертельний для бійця. А те, що вони подарували не смерть, а нове життя картинам, — доволі символічно. І хотілось би, щоб такі уламки не влучали у бійців, а потрапляли лише на картини, доповнювали мистецькі твори. Я звичайна українка, просто націоналістка, патріот своєї держави і вважаю, що кожен мій погляд та подих мають бути доказом того, що ми — найкращі у всьому. Керуючись цими гаслами, я проживаю кожен свій день, кожну мить. Хочеться якомога більше дати своїй державі, народу і нації. Тому доводиться встигати все: писати вірші, музику, створювати картини, займатися організаційною роботою і захищати свою Україну.
Власта КРИМСЬКА
За матеріалами fakty.ua, nackor.org, veterano.com.ua.
Тіло зшили, а душу - ні...
Спокій
Майбутнє є
Перший крок в майбутнє
Оберіг
Артобстріл
Не в полон
Феміда
Марно
Велика брехня
Шахівниця
Водохреща 2014
У війни жіноче обличчя
Валькірія АТО
