«Найкращі ліки від війни – це кохання», – вважає Іван Турчик.
«Я готова пішки йти до Донецька за своїм сином»
Повертаються хлопці з АТО… Одні мовчать… Інші зважуються розповідати правду. І спілкуватися з ними — це ніби занурюватися у чисту воду. Якщо відчуваєш стіну, то розумієш, де та цеглина, на яку можна опертися, а якої чіпати не можна. Таким є Іван Турчик із села Загорівка Маневицького району, командир відділення саперного взводу. Про Іловайський котел та полон він розповідає з усмішкою, ніби дивився фільм, а не лежав, стікаючи кров’ю, з пошматованою рукою під розірваним пострілами небом Донбасу...
Маленькими пальчиками діти тримали синьо–жовті прапорці
Дорога в зоні АТО — це скоріше напрямок, бо їхати доводиться без конкретних орієнтирів, просто полями й посадками. Так група військових добралася до якогось місця, де чекали їхні БТРи й уже виднілися хати. І шляхи розходилися на чотири сторони. Це справді було перехрестя життя, і бійці, котрі прямували на підкріплення, ще не знали, що на них чекає. На околиці Старобешевого стояли діти. Переважно однолітки, років по вісім. У старенькому одязі, брудними маленькими пальчиками тримали синьо–жовті прапорці. Їхні очі світилися щирістю та надією, яка в декотрих гарячою сльозою скочувалась по щоці.
— Хлопці дали малечі по банці згущеного молока, — пригадує військовослужбовець. — Діти плачуть: не покидайте нас. Махають ручками, аж серце щемить. Потім старші люди зустрічають, просять не їхати далі, бо там багато «ополченців», вони чекають уже підготовлені. Коли увійшли в саме місто, нас почали обстрілювати. Били десь із підвалів будинків. Але нічого, прорвались. Командир сказав, що будемо готуватися до наступу. Близько 100 одиниць техніки вишикувалося на штурм Іловайська. За кілометр ішли реанімобілі, ближче їх не підпускали. Нас було десь до тисячі людей, почали підтягуватися хлопці з добровольчих батальйонів «Азов», «Кривбас», «Донбас». Ми увійшли в місто, але нам дали наказ терміново відступити. Закріпилися поблизу Кутейникового. Стріляли з боку кордону, ми ж не відповідали, не мали права.
Там навколо росли соняшники та акації. Перший бій — і нема нічого, все «покошено». У бійців поки танк заведеться, пройде півгодини, а треба максимум хвилину, щоб він відповів.
— Хлопці кричать: «Кулеметом відбивай». А механік каже: «Що ж я можу, якщо в мене кулемет не робить. Давай тебе на буксир», — пригадує Ваня. — Вчепили на трос БМП, заводять другу машину, щоб виїхала відстрілятися. Толку з того, якщо на тій техніці ще дід воював. «Сєпари» вже масово наступали. Деякі бригади через обстріли позалишали блокпости. Ми відійшли у Дзеркальне. За селом розмістили базу. Не врахували того, що позаду прикриття нема, бо всі сили кинули на те, щоб узяти місто. І так опинилися в кільці.
«Хлопці, виберетесь — будете живі»
Військові передають у Генштаб, що у них значні втрати бронетехніки, їм наказують триматися. А через п’ять годин там було вже справжнє місиво. Заліза і людських тіл… Та й в окопи команди часом приходять із запізненням.
— Поки очікували відповіді з Києва, нам ще вдалося взяти в полон дев’ятьох росіян, десантників із псковської дивізії, — повертається у спогади Іван. — Строковики. По вісімнадцять років. Зізналися, що їхнім завданням було зайти в Україну і зайняти територію до Іловайська. Через двадцять хвилин з нами зв’язуються по рації і просять повернути бійців, а вони дають нам коридор. За три години маємо зібратися, але залишити всю зброю і бронежилети. Ми не погодилися, і тут почався такий обстріл, що було лише чути свист від снарядів, земля літала в повітрі і за метр нічого не видно. Командир телефонує в Генштаб: «Ми понесли втрати, дайте команду відступити». «Ні в якому разі! — чуємо голос у слухавці. — Тримати позиції. Інакше розцінимо це як зраду». У нас нема чим відбиватися, все згоріло, лише у декого залишилось по магазинові в автоматі і… все. А за чотириста метрів від нас їздять російські танки.
Через п’ять годин там було вже справжнє місиво. Заліза і людських тіл…
Бійці дивилися на командира з німим запитанням, і він узяв відповідальність на себе: «Давайте по 5—10 чоловік виходити, тільки не в одному напрямку. Хлопці, виберетесь — будете живі». Іван ще пам’ятав, як минули Дзеркальне, дійшли до річки, де мали переходити міст. Потім різкий біль пронизав тіло — і він відчув, що падає. Отямився вже в полоні.
Спрага проймала, висмоктуючи з кожнісінької клітини залишки життєвої снаги. Іван через пелену туману побачив біля себе чоловіків у білих пов’язках. Такі були у російських солдатів. Хотів піднятися, але забракло сили. У нього було два поранення.
— Дивлюсь, у мене розірвана рука, кров сильно тече і плече ниє, — каже боєць. — Поряд з іншими хлопцями лежу на брезенті. БМП під’їжджає і все підвозить поранених. Під конвоєм ведуть наших бійців, поставили їх на коліна і запитують, хто бажає перебинтовувати своїх. Упізнав хлопчину із села Котів Ківерцівського району Сергія Намуйлика, ми разом служили. Він побачив мене й усміхнувся. У нього руки були геть посічені, але він вийшов з колони і каже: «Я буду». Бере бинт, робить із нього джгут і перетискає мою руку. Потім підходить до інших хлопців.
Приставлений до скроні автомат: цього разу пощастило
— Скоро світатиме, стаємо у колону і рушаємо, — мов крізь сон почув владний командирський голос, який потім трохи тихіше додав: — Хто може йти. Інші залишаються біля дороги, ми розберемося, що з ними робити.
— Ходімо, я буду тебе вести, — сказав мені Сергій, міцно тримаючи за руку. — Інакше розстріляють.
Ми пройшли кілометрів три. Далі було незміряне поле соняшників, куди нас завели. Страшенно хотілося води. Хлопці побачили, що недалеко є плантація з кавунами. Сергій попросив дозволу сходити за ними. У мене вже не було сили його їсти, рука стала, як колода, посиніла. Однак Сергій сам годував мене. Вночі нас привезли в якийсь польовий госпіталь, я вже не орієнтувався, де ми перебуваємо. Техніки там було море, повсюди стояли вертольоти. Всім наказали опуститись на коліна і чекати. Бачимо, під’їжджає до гвинтокрила їхній КАМаз, повний «двохсотих», їх вантажать на борт. А хлопці кажуть: «Що ж тоді з нашими робиться?» В одному з наметів нас перебинтували, а зранку привезли в Сніжне в міліцейський ізолятор.
Допитували по–різному. Починаючи від банального: військове звання, частина, розташування військ, техніки, яке завдання виконують. Хто був поранений, того менше пресували. Приставлений автомат до скроні — справа буденна. Щоразу хлопці чули, як клацає зброя. І психологічно себе налаштовували, що все… А потім з реготом долинали слова: «Цього разу пощастило»… Перші години полону були дуже важкими — від нервового напруження і стресу. Там і біль по–іншому відчувається. Приймаєш його з гідністю.
— Нас розмістили в камери, — продовжує Іван. — Раз на день приносили ложку каші та шматочок хліба. Морозиво діти їдять довше, ніж ми цей хліб. Фраза «На розстріл!» у полоні звучить дуже часто, і щоразу у тебе щось перемикається в голові. Спали на бетонній підлозі з товстим шаром землі й бруду. На третій день полону до нас потрапив хірург з Рівного Микола Гейник. Ця війна для нього вже третя. Його відразу привели до нас, аби хоч якось «залатав» рани. Глянувши на мою руку, він сказав, що спробує її врятувати, але гарантій дати не може.
Операція в міліцейській камері: «Шити буду наживо»
— Рана у тебе конкретна, але ти не бійся, — заспокоював він мене. — Знеболювального нам не дали, тому доведеться терпіти. Шити буду наживо. Руку я промив, бо там у тебе були і трава, і пісок. Не витримуватимеш — кричи.
Він бере нитку й голку і починає протягувати…. На третьому колі я знепритомнів. Коли прийшов до тями, поруч уже був Сергій. Він із ще одним хлопчиною тримали, поки лікар зшивав шкіру докупи. Мене заливало потом і тричі вирубувало.
Після операції лікар сказав: «Наклав тобі п’ятнадцять швів. Далі маєш справлятися сам. Ідеш в туалет… проси, щоб хлопці допомагали. Бо промивки інакшої нема. Не будеш цього робити — втратиш не лише руку».
17 вересня Івана викликали на черговий допит і повідомили, що буде обмін. Запитали, чи пам’ятає номер телефону до когось. «До мами», — сказав тихо. Дозволили зателефонувати і повідомити, що живий. Уперше за час перебування в полоні в нього на очах виступили сльози. На хвильку.
— Коли ми вже сідали в автобуси, до мене підійшов наш хірург, потиснув руку, — із вдячністю мовить Ваня. — Йому і Сергієві я завдячую життям. І Богу. Везли нас із Сніжного на Донецьк, де на мосту під Горлівкою проходив обмін: 30 на 60. Попереду їхали білі джипи. Хто ж тоді знав, що це місія ОБСЄ. Приходила до нас і Оксана Білозір, підтримувала. Хвилин через сім після нашої зупинки з’явився військовий, крокував твердою, впевненою ходою. За ним ще двоє. «Проведіть!» — прозвучала команда, і в супроводі бійців ми пішли до наших…
Звільнених військових привезли до Харкова, де через дві години на них чекав допит працівників СБУ. Хлопці відчували себе якимись злочинцями, настільки образливими були запитання, які їм ставили.
— Один із них почав відкрито провокувати мого побратима: «Знаєш, скільки ви нам завдали мороки!» — пригадує Іван. — Той не витримав, як схопив його, то в руках лише погони залишились. За нами, волинянами, приїхав батюшка з Оконська Олександр Лановий. Підійшов до мене і каже: «Мама твоя так на тебе чекає… Говорила мені: «Якщо треба, то я готова пішки йти до Донецька за своїм сином».
Любов — найкраща реабілітація
В Івана Турчика повністю розбитий ліктьовий суглоб. Українські спеціалісти за нього не бралися, потрібен штучний, такі роблять за кордоном. У Польщу передали електронні знімки. За операцію і реабілітацію потрібно було заплатити 50 тисяч доларів. Волонтери знизували плечима: мовляв, нереальні гроші, які потрібно зібрати за тиждень. Половину суми особисто спонсорував світлої пам’яті Ігор Єремєєв.
— Мене вже виписали з госпіталю, як зателефонували з обласної адміністрації, — розповідає Іван Турчик. — У Київ прибули травматологи з Австрії з волонтерською місією. Знову допоміг Єремєєв, дав машину, водія. Австрійські лікарі прооперували. Потрібно було докупити ще деякі ліки, тож дякую всім волонтерам, особливо Галині Хмеляр із Маневичів, яка організувала збір коштів. Зі мною багато працювали приватні психологи від Єремєєва, тому в деякій мірі я був трішки сильніший за хлопців, які прибули в госпіталь. Намагався не думати про пережите, шукав для себе щось цікаве в інтернеті. Ось так у «Фейсбуці» познайомився з майбутньою дружиною. Побачив фото Ірини і вирішив написати. Вона відповіла… Це і є моя найкраща реабілітація.
Отакі–от хлопці у зовсім непростих умовах роблять неймовірні речі. Ціною власного життя. Прості та звичайні — найкращі. Бо справжні…
