Головний принцип казкаря — не робити різниці між дітьми і дорослими.
«Ми – під обстрілами. Розкажіть… казку»
Справжні герої телефонують із фронту, аби почути голос Сашка Лірника
Митець пише казки та виступає з ними. Знімає для малечі мультики, ставить вертепи і спектаклі, співпрацює з відомими українськими музикантами та гуртами. Олександрові Власюку, якого знають більше як Сашка Лірника, вдалося відродити жанр розмовної оповіді. І найдивовижніше те, що там, де йде війна і вибухають снаряди, бійці, усміхаючись слухають його казки
Першу свою оповідь про оленя із золотими рогами Олександр Іванович написав у 4 роки, а 2011-го видав свою дебютну книжку казок. Є автором сценарію відомого мультиплікаційного серіалу Степана Коваля «Моя країна Україна». А ще він не лише казкар, актор, телеведучий, а й помічник наших воїнів. Дзвінки з передової — саме це дає сили бути волонтером.
Ну хто я цьому виснаженому худому солдату зі зламаною рукою? Вибачте старому дядькові Лірнику, не стримався, заплакав, кинувся обнімати, гладити по стриженій голівці.
...Переглядаю сторінки в інтернеті, ознайомлююся з творчістю Сашка Лірника і натрапляю на ці рядки:
«Не міг всидіти вдома, і ми всією родиною помчали в Бориспіль зустрічати наших звільнених полонених-заручників. Ну хто я цьому виснаженому худому хлопчині зі зламаною рукою? Стоїть самотньо, ошалілий від цього всього… Ніхто не зустрічає, бо всі родичі лишилися там, на окупованій території… Вибачте старому дядькові Лірнику, не стримався, заплакав, кинувся обнімати, гладити по стриженій голівці. І в нього має бути в цю мить тато поруч… Оце найголовніше, що було в цьому довгому звільненні. Саме це і тримає нас вкупі, дає сили захищатися, воювати і «волонтерити».
У телефонній слухавці — довгі гудки, і за якусь мить чую живий голос казкаря:
— Зараз моєму синові 18, — на продовження теми говорить Олександр Власюк. — Він їздить зі мною на фронт. Діти повинні розуміти, що життя не тільки тут, де все спокійно, воно і там, де справжні герої.
І вони потребують казок. Де смерть дихає в потилицю, позитив особливо потрібен. Кожному бійцеві.
— Дзвінок із фронту сильно мене вразив, — каже Сашко Лірник. — Ніч, беру трубку, а там — вибухи… А потім голос у слухавці: «Це Сашко Лірник? Нам страшно. Ми — під обстрілами. Розкажіть казку». У мене мурашки по шкірі… І я їм до ранку розказував казки. Хлопці навіть фото прислали у «Фейсбук», на ньому вони в бліндажі, на гучномовець включили телефон, вкинули у відро, щоб чути було краще, і слухають мої казки. Солдатська пошта добре працює, потім стали й інші дзвонити. Така довіра дорогого коштує. Я цим справді можу пишатися.
На його оповідях виросло вже не одне покоління українців
Головний принцип казкаря — жодної різниці між дітьми і дорослими. Лише тоді казка буває щирою. Діти розуміють усе не гірше за дорослих, а реагують відвертіше.
— Я народився в Умані, — говорить Олександр Іванович. — У нас вдома була величезна бібліотека. Коли багато читаєш, думкам легко. Тому мені й просто розповідати. Втішає, що на моїх казках виросло вже не одне покоління українців. Повірте, до мене приходять на концерти батьки, діти, я надіюся, що хтось приведе і внуків. Сприймаю казки не як забавлянку, а можливість достукатись до людей і більше їм сказати. Я можу їх оповідати в лісі, у полі, в хаті. Коли напишу казку чи сценарій, із великим задоволенням розказую своєму синові чи дружині. Це мої перші слухачі й найголовніша підтримка.
П’ятнадцять років Олександр Власюк проживав у Мурманську, заснував там українську газету, недільну школу для дітей. Для того, щоб малеча не забула рідної мови, почав розказувати казки, а потім спробував їх сам писати. Так став казкарем і вже займається цим більше 30 років, залишив професію будівельника. Має своїх учнів за кордоном. Сподівається, що вони продовжать його справу. До дітей ставиться, як до дорослих, тому наголошує: його казки — для всіх.
— 60–70 відсотків листів, які отримую, пишуть дорослі, — говорить Сашко Лірник. — Казки — це жанр не лише для дітей. От чому Христос розмовляв притчами? Це можливість впливати безпосередньо на підсвідомість. Коли людині розкажеш казку, то в неї в мозку формулюється мислення-бачення. Це спосіб навчання і виховання від малих до дорослих, але в цікавій формі. Ті, хто слухав мої казки і вже має дітей, розуміють, що це потребує і їхня малеча. Тому все, що роблю, беру близько до серця. І мої оповіді створюються тоді, коли щось мене дуже зачепило. Тоді це впливає і на інших. Залучав спочатку гітару, але зрозумів, що вона якась далека від моїх розповідей. І я собі уявив колишніх лірників. Вони ж не тільки псалми співали, а й казки розказували. Дуже приємно було, коли на одному фестивалі підійшла старенька бабуся і каже: «Пам’ятаю, як була малою, то такий же лірник приходив й оповідав казки». Значить, я це відтворив.
«Мрію створити кіно для малечі: воїнів треба виховувати з дитинства»
Кілька років тому Олександр Власюк узяв участь у створенні мультиплікаційного серіалу «Моя країна — Україна», до якого написав 12 сценаріїв. Потім почали залучати інших сценаристів. Він складається із 26 серій тривалістю 3–4 хвилини. Розповідь ведеться не просто про історичні села та міста, а й про казку чи легенду, пов’язану з ними. В одній із серій головні герої Сашко Лірник та його Кіт ідуть у Чорний ліс. Справді, під Знам’янкою на Кіровоградщині є Чорний ліс, до якого веде Чорний шлях. У Чорному лісі є Чорне озеро. У ньому живе риба на ім’я Чорний карась.
— Треба сказати, що доволі складно написати короткий сценарій, коли є багато цікавого матеріалу, — говорить Олександр Іванович. — Приблизно 4 хвилини триває кожен мультик. Він має запам’ятатися і бути смішним. Це набагато складніше, ніж написати об’ємну річ.
Казки — це жанр не лише для дітей. От чому Христос розмовляв притчами? Це можливість впливати безпосередньо на підсвідомість.
Презентували серіал у Києві 2014 року. Ще один показ відбувся в Житомирі. Однак єдиний із телеканалів, що погодився транслювати мультфільм, — Громадське ТБ. «1+1», «Україна», «Інтер» відповідали, що в них «інший формат».
— На жаль, власникам каналів не дуже треба, щоб наші діти мали українські програми, — говорить Олександр Власюк. — Більшість із них — російськомовні.
Закінчився проект, над яким казкар працював десять років, — стрічка «Чорний козак». Її назвали «першим українським народним фільмом».
— Професійних акторів не було принципово, крім виконавиці ролі козацької вдови Ганни Шулячки, — розповідає Сашко Лірник. — Тому тут відчувається душевність. Знімали за свої кошти. Треба бронежилети — волонтери привезли. Попросив «Даху Браху» заспівати пісню. Тому в нас і вийшов фільм–толока. «Чорний козак» — казка за правдивою історією, яку розказав мені батько. Коли починали знімати, він ще був живим. Усе допитувався: ну коли вже? Тому для мене було важливо фільм закінчити. Шкода, що він цього не побачив, не встиг. І я не встиг. Він би порадів за мене.
Завершилась робота і над «Пекельною Хоругвою» — козацькою різдвяною комедією за сценарієм талановитого казкаря, який вигравав подання на найкращий сценарій країни. Але в Олександра Власюка ще багато планів, які прагне реалізувати.
— У мене є мрія, щоб за моїми казками зняли багато фільмів, аби за кожною створити кіно для дітей, — говорить Сашко Лірник. — Як буду живий–здоровий, колись створю свою школу, бо воїнів треба виховувати з дитинства.
