Коли є що почитати, то не може бути скучно.
Проміняв райцентр на віддалене село, щоб… написати книгу
Краєзнавець із душею самітника — так називають цьогорічного лауреата премії Камінь-Каширської районної ради імені Василя Кмецинського Сергія Уса
«Купив хатину, документів на яку не було і нема. Як і в інших жителів Стобихви…»
Мала батьківщина Сергія Уса, те місце, де, як кажуть, закопана його пуповина, — місто Берестечко. Там, на Горохівщині, він народився і провів ранні дитячі роки. Але виріс у Камені-Каширському — сюди направили на роботу його батька, який був народним суддею. Подальше життя складалося так, що після школи Сергій Миколайович, а тоді юний Сергій, поїхав навчатися у Вінницький залізничний технікум, здобув спеціальність будівельника промислового і цивільного будівництва. Працював на Південно-Західній залізниці. Одружився і жив із сім’єю у Жмеринці Вінницької області. Виростив із дружиною доньку та сина. Але, як це буває у житті, розлучився. Коли ж надумав повернутися у край своєї юності?
Куточок обійстя серед лісу, де чоловік знайшов спокій, відчув глибинний сенс життя.
З цього приводу чоловік розповідає:
— На початку 2000-х я прихворів. Дали мені другу групу інвалідності. Тоді й вирішив переїхати у Камінь-Каширський. Згодом здоров’я трохи наладилося, то ще навіть працював, звичайно, не за своєю спеціальністю — влаштувався двірником на півставки у Камінь-Каширській дитячій школі мистецтв. А потім пішли ідеї одна за одною — зайнявся краєзнавством. Почав писати книжку про радянсько-польську війну 1939 року. Взяв заради цього відпустку на роботі. Та ось у серпні 2014-го мені запропонували поїхати на Схід України — завезти харчі, зібрані камінь-каширцями для бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Там якраз служив наш земляк — колишній сільський голова Тоболів Костянтин Борбіч. А ще на кордон із Білоруссю їздив з таким же вантажем для прикордонників. За цими поїздками вибився із колії і зрозумів: щоб написати книжку, треба усамітнитися. Думка була знайти маленьке село, де найменше жителів. На Камінь-Каширщині привернули увагу Стобихва і Ставище (стара його назва Вулька-Качинська). Почав із Стобихви і зупинився тут. Знайшов хатину, позичив грошей і купив її. До речі, документів на неї не було і нема. Як і в інших жителів. Бо й села не мало бути ще з сорокових років минулого століття у зв’язку з будівництвом Поворського полігона. Жила в хатині, тепер уже моїй, жінка, яка в поважному віці, не маючи близької рідні, потрапила у будинок для престарілих. Аж тут приїхала її племінниця з Кривого Рогу і забрала жінку до себе, об’явивши, що дім продається.
Потрапивши у кімнату, яку самотужки «потихеньку зробив досить пристойною», відразу бачиш уподобання господаря. Тут багато книг, від яких аж затісно, ікон. На столі — ноутбук, найліпший друг, як висловився краєзнавець.
Восени 2014 року купив чоловік житло. А поселився тут у 2015-му.
Час від часу чоловік вибирається до Каменя-Каширського, а то й далі — на Київ, де його чекають архівні документи.
«Невже так мало допитливих?»
Ось і ми в тій хатині, в яку, як каже чоловік, зразу страшно було зайти, оскільки тут давно ніхто не жив. Потрапивши у кімнату, яку самотужки «потихеньку зробив досить пристойною», відразу бачиш уподобання господаря. Тут багато книг, від яких аж затісно, ікон. На столі — ноутбук, найліпший друг, як висловився краєзнавець.
— Бібліотеку з Каменя сюди перевіз, — розповідає Сергій Ус. — Частково вона батькова. А є й те, що я купив і купую, незважаючи на малу пенсію.
У кімнаті тісно від книг, але без них чоловік не уявляє свого життя.
Судячи по авторах і назвах, тут і детективи, і містика, і, звичайно, видання на історичну тематику. На наш інтерес, з чого почалося написання книжки «Радянсько-польська війна 1939 року на Волинському Поліссі», Сергій Миколайович пригадує:
— У 2016 році у Маневичах проходила конференція, яку проводили волиняни спільно з поляками. Був присутній директор архіву з Польщі. Познайомилися, поспілкувалися, обмінялися номерами телефонів. Гість сказав, що його батько дві книги на цю тему підготував. Проконсультував він мене трохи, і я почав збирати матеріал для своєї (на жаль, написане його батьком почитати не можу, бо не знаю польської мови). На Рівненщині, де Сарненський укріпрайон був, побував. Там ішла польська лінія оборони. Зробив знімки для книжки. Працював в архівах, відкриваючи для себе, а заодно і для своїх майбутніх читачів маловідомі факти: вони дають змогу дізнатися про хід подій, коли Червона Армія у союзі з нацистською Німеччиною без оголошення війни напала і окупувала територію ІІ Речі Посполитої.
Дехто його питає, чи ж не скучно йому тут, серед лісу. На це у нього така відповідь:
— Коли є цікава або необхідна книжка, то хіба можна скучати?
Торік вона вийшла друком у видавництві «Надстир’я». Автор при нагоді висловлює вдячність за моральну та матеріальну підтримку у її виданні громадській організації «Сто ходів», що у селі Піщане Камінь-Каширського району. А ще ділиться планами. Останнім часом він почав збирати матеріали, пов’язані з подіями 1944–1954 років на Волинському Поліссі. Є задум створити книжку, в якій на основі документів буде подано точку зору енкаведистів та кадебістів на діяльність УПА.
Найбільше часу Сергій Миколайович тепер проводить за ноутбуком.
— Я хочу показати, якою була оцінка подій тих років у документах, що збереглися. А вони — найрізноманітніші. Цікаво почитати щоденні звіти райвідділів міліції, доповідні, службові записки. Свого часу всі ці матеріали йшли під грифом «Совєршєнно сєкрєтно». Їх було відкрито уже в незалежній Україні. Причому для мене дивно: коли приїжджаю в столичний архів, беру справу, відкриваю її і бачу, судячи по записах на окремому аркуші, де зазначено, хто з нею ознайомився, що я — єдина цивільна людина, яка зацікавилася цим опусом. Усі інші — співробітники СБУ. Тобто ті, кому, певно, за родом занять належало це зробити. Невже так мало допитливих?
За власні кошти Сергій Ус їздить в архіви. Завдяки своїм особистим зв’язкам забезпечує собі ночівлю, харчування в Києві. І з вдячністю відгукується про те, що в міру можливостей його підтримує Камінь-Каширська районна рада. Тож з допомогою добрих людей, як каже чоловік, згодом буде ще одна книжка. Робоча її назва «Хроніки Волинського Полісся 1944–1954 років». Ті, хто зацікавиться нею, зможуть порівняти подане ним з документами «Літопису УПА».
Торік вона вийшла друком у видавництві «Надстир’я». Автор при нагоді висловлює вдячність за моральну та матеріальну підтримку у її виданні громадській організації «Сто ходів», що у селі Піщане Камінь-Каширського району.
«Тут же така тиша, що аж у вухах дзвенить»
А нам усе хотілося почути від Сергія Миколайовича, як же йому живеться у такій глибинці, як його тут сприйняли люди, яким звичніше, що з села виїжджають, а не поселяються тут. І ось що почули:
— А хто як — хтось і пальцем крутив біля скроні, коли я сюди перебрався. Дехто і досі не може зрозуміти цього. Звичайно, перш дивилися, як на чужу невідому людину, яка «не знати чим дише». Уже четвертий рік я тут, то звиклися. Якщо і дивуються, то хіба з того, що взимку у річці купаюся.
Дивується Сергій Ус, що так мало цивільних людей цікавиться минулим краю, яке було колись під грифом «Совєршєнно сєкрєтно».
Сергій Миколайович згадав ще таке:
— Буває, взимку сидиш у хаті і не виходиш, нікуди не їдеш, бо немає потреби. І тоді довкруг — жодного сліду: ні до мене, ні від мене. А гості дивуються: «Тут же така тиша, що аж у вухах дзвенить». Приїжджають ті, звичайно, хто машину має, бо від Великого Обзира, а це найближче село, у Стобихву сім кілометрів. І вже як мені треба поїхати до Каменя-Каширського у справах, то встаю вдосвіта і добираюся пішки на вранішній автобус.
Зате чоловік втішений, що у Стобихві є інтернет (принаймні тоді, коли немає перебоїв зі світлом), тож він може спілкуватися по скайпу з рідними, друзями, навіть якщо вони за тисячу кілометрів від цієї поліської глибинки. Завдяки спонсорській допомозі у нього в хаті є вода («пробили свердловину добрі люди»).
— Грубка ще не облагороджена, хоч і плитка для облицювання вже заготовлена, може, вона занадто громіздка, зате добре гріє. А з дровами проблем нема, друзі подарували бензопилу, то й заготовляю собі сам. Ви ж самі бачите, скільки навколо валяється сухостою. Нарізав, тачкою позвозив, порубав — і грійся.
А в такому затишному куточку, облаштованому на обійсті, самітник зустрічав Новий рік.
У кімнаті — чисто, акуратненько, але, як зауважує господар, тіснувато — «три людини зайде і не повернутися». Тож хоче Сергій Миколайович ще одну кімнатку добудувати. За його словами, уже придумав, як зробити, щоб матеріали не були затратні, а серед лісу з’явилася цікавинка. Але секрет не розкриває, роблячи натяк на те, що згодом журналістам буде що тут побачити. Наш співрозмовник при нагоді сказав, що дехто його питає, чи ж не скучно йому тут, серед лісу. На це у нього така відповідь:
— Коли є цікава або необхідна книжка, то хіба можна скучати?
