На обійсті Анатолія Сідловського бузько оселився назавжди.
«Є такий наказ — лелек убивати»
Було це у далекому 1939 році. Золотий вересень. «Визволителі» позбавили населення Західної України польського ярма. Обіч дороги Устилуг–Коритниця — хутір Сідловських (нині — Володимир-Волинський район). Лейтенант веде свій взвод на прикордонну заставу. Якраз біля хати діда Мафія солдати зупинились: чи води попити, чи перепочити. А можливо, з агітаційною метою, бо офіцер став хуторянам розповідати, як-то добре живуть у Росії — нема панів, усі рівні
У дворі діда Мафія стояв хлів. На ньому вже кілька років тому боцюн змайстрував гніздо, де разом із лелечихою виводили потомство і щороку прилітали до своєї домівки. Відомо, як у нас шанують цього птаха, вважаючи його символом добра і благополуччя. Дім, у дворі якого живе лелека, у народі називають щасливим. Неприпустимо було руйнувати гніздо чи кидати туди каміння, а вбити лелеку — це взагалі тяжкий свідомий гріх.
Бузьків, мовляв, господарі обійсть зробили ручними: прив’язують до лап інформацію, і птах несе її ворогові за Буг.
І ось, коли солдати відпочивали, прилетів бузько до свого дому. Задер голову, почав щось гелготати. Можливо, вітав великий гурт незнайомих людей. Раптом один солдат відділився від інших, ліг на бруствер придорожньої канави. Пролунав постріл, мертвий птах по стрісі скотився вниз. Усі були шоковані. А лейтенант, ніби й нічого не трапилось, скомандував іти далі. Діда Мафія це так вразило, що він замкнувся в собі і до кінця життя не виходив на дорогу. А п’ятирічний Толя все допитувався батька: «За що дядько вбив лелеку?» Тому важко було пояснити, та й сам собі не міг відповісти — не вкладалося у свідомості.
Вже згодом, коли Анатолій підріс, його однокласник Євген розкрив таємницю. В Ольхових на квартирі жив начальник застави, який проговорився: «Є такий наказ — лелек убивати». Бузьків, мовляв, господарі обійсть зробили ручними: прив’язують до лап інформацію, і птах несе її ворогові за Буг. Ну, таке людина із здоровим глуздом не могла придумати. Відразу до «визволителів» посіяв той випадок у свідомості юнака.
Та й на власні очі побачив і на собі відчув їхню «волю» та «демократію». Бачив десятки голодуючих, які приїхали рятуватись на Волинь, бачив як примусово-добровільно заганяли в колгоспи, розкуркулювали, забирали землю, реманент, будівлі, худобу, а за працю платили мізерію або й нічого. І тоді й по селах почали голодувати ті, хто ще недавно виручав приїжджих.
Закінчив Анатолій Сідловський школу, потрапив на Північний флот. Кмітливий старанний матрос швидко став боцманом ланки торпедних катерів…
Але після служби моряк повернувся додому. А в селі одне «підприємство» — колгосп. Можна було завербуватись на Донбас, на «вєлікіє стройкі комунізма». Але не хотілося кидати рідний край. Здобув спеціальність електрика, яка припала до душі. Працював за фахом у колгоспі, Ішівському лісництві, добросовісно, як було заведено в родині.
З радістю зустрів звістку про незалежність України і включився в активну роботу. Відчуття себе громадянином омріяної держави пробудило в ньому притлумлений владою інтерес до історії рідного краю, його людей, потребу аналітичного мислення щодо політичного, соціального курсу країни. Анатолія Макаровича місцева газета «Слово правди» зачислила до своїх активних дописувачів. Він відгукнувся і на моє звернення до небайдужих людей щодо свідчень про Голодомор 1946–1947 років і надіслав свій спогад, який є у книзі, з цікавим висновком: той, хто вбиває лелек, легко може вбити й людину. Москва замордувала мільйони наших земляків і на «звільнену» частину України «імпортувала»… голод, інструментами якого стали колективізація, розкуркулення, непомірні податки, конфіскація землі, худоби, будівель, безправ’я.
Випадок з лелекою так закарбувався у дитячій пам’яті, що ні час, ні події не стерли його, не вивітрили. Анатолій Сідловський задумав завдяки образу бузька втілити уособлення нинішнього добра і зла. За його проектом різьбяр по дереву Олег Дубинчук реалізував цю ідею. Тепер біля хати стоїть символічне дерево, зверху якого на гнізді… ожив той лелека — символ України. Знизу вгору хижо поглядає змій — Московія. Посередині стовбура — невелика пташечка — Західна Європа, яка хоч і співає тривожну пісеньку про небезпеку, але не усвідомлює, що й сама може стати жертвою підлого змія, не насмілиться клюнути його в очі. А можливо, сподівається, що від об’їдків і їй щось дістанеться…
Отак через багато-багато літ і повернувся до свого гнізда лелека. Його не вбив москальський «визволитель». Не вб’є й України.
«Стежка моя закінчується, — пише в листі Анатолій Макарович. — Але я не здаюся. Слава Україні! Слава її захисникам! Буде і на нашій вулиці свято перемоги над загарбником!»
м. Устилуг
Володимир-Волинського району.
Андрій БОНДАРЧУК
