Узяв собі ім’я Агапіт, що означає «божественна любов»…

Про діяння преподобного розповідає «Патерик Києво–Печерський»

Цю середньовічну збірку оповідань про початок Печерського монастиря та життя його перших ченців дуже високо оцінював видатний український історик і державний діяч Михайло Грушевський. Він називав «Патерик» «золотою книгою українського письменного люду». У ній і міститься оповідь про Агапіта Печерського.

Невідомо, коли народився майбутній цілитель, але прийшов він до монастиря на схилі літ і мав постриг від першого печерського ігумена Антонія. Нове ім’я — Агапіт — у перекладі з грецької означає «божественна любов». Це — почуття милосердя до знедолених, хворих та калік. За неабиякі здібності допомагати людям позбуватися недуг «прозван бысть лечец», сказано у «Патерику Києво–Печерському».

Зціляв Агапіт молитвою і зіллями. Був на той час дуже освіченою людиною, читав твори Гіппократа і Галена грецькою мовою. Один із перших іконографічних портретів Агапіта, надрукований у «Патерику» 1661 року, зробив гравер Києво–Печерської лаври Ілля. Збереглися також зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів. А наприкінці минулого століття судмедексперт Семен Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта, а також встановив, що зріст святого був 166 см, а помер він у віці 60 років.

Як пише літописець, за свою працю цілитель ніколи не брав платні, йшов до хворих ченців сам, якесь внутрішнє чуття йому підказувало, де потрібна допомога. Агапіт слугував недужим, піднімав і укладав, виносив на руках, повсякчас молячи Бога про спасіння і даючи трави, які варив собі як їжу. Люди, почувши про дар зцілення преподобного, приходили до нього і покидали Печерську обитель здоровими. Над труною Агапіта в печерах висить ікона з написом «Прп. Агапіт — врач безмездний», тобто безкорисливий. Бо він був лікар Божою милістю, засновник медичної допомоги у Київській Русі.

За свою працю цілитель ніколи не брав платні, йшов до хворих ченців сам, якесь внутрішнє чуття йому підказувало, де потрібна допомога. 

Оповідання про преподобного Агапіта у «Патерику» має цікавий сюжет. Одночасно із ченцем–цілителем у Києві практикував лікар–вірменин, який називав себе провидцем. Поглянувши на хворого, він одразу називав час і місце його смерті, що зазвичай збувалося. Одного разу привели до Агапіта молодого чоловіка, якому вірменин присудив смерть за вісім днів. Але монах вилікував приреченого своїм цілющим зіллям.

Юнак виявився першим боярином великого князя Всеволода Ярославовича. Тож врятувавши його, Агапіт зажив честі у князівському дворі, але разом з тим отримав найзапеклішого ворога–конкурента. Якось лікар–іновірець намовив своїх прихильників дати смертельну отруту Агапіту, але блаженний, випивши зілля, залишився здоровим, бо Господь сказав: «Коли щось смертоносне вип’ють, не зашкодить їм…»

Врятував від смерті Володимира Мономаха

Великий князь захворів у Чернігові і лікувався у того самого лікаря–вірменина, але недуга не минала. Прислали за Агапітом, аби той навідав князя і дав йому свої ліки. Проте печерський монах відмовився, кажучи, що як став ченцем, то ніколи не виходив за межі монастиря, хіба за травами. Як описує цю ситуацію Житіє святого, Агапіт зі смиренням відповів ігумену: «Якщо до князя в такому ділі піду, то й до всіх піду. Прошу тебе, отче, не вели мені за монастирські ворота виходити — через славу людську. Від неї ж обіцяв я перед Богом до останнього подиху втікати».

Агапіт обмежився тим, що дав посланцеві зілля й слово щиро молитися за одужання Володимира Мономаха. І незабаром князь сам прибув у монастир, аби подякувати лікарю, сказати, що до нього повернулися сили. Агапіт і цього разу сховався, щоб не піддаватися спокусі слави. Через деякий час Володимир Мономах знову прислав своїх бояр, аби передати золото — плату за допомогу.

Ось як про це згадується у Житії святого: «Блаженний же мовив: «О дитино, я ніколи ні від кого нічого не брав, бо ніколи не зцілював силою своєю, але Христовою». Боярин переконував ченця не відмовлятися від дарунка: «Той, хто послав мене, знає, отче, що ти не потребуєш нічого, але прошу задля утішення сина твого, якому Бог через тебе здоров’я дарував, прийми це і віддай убогим». Після цих слів Агапіт прийняв пакунок із золотом, але викинув його з монастиря, щоб нужденні могли знайти і скористатися.

Одного разу захворів і сам старець, тож лікар–вірменин навідав його і почав передрікати: «Маєш померти через три дні, а якщо мої слова не справдяться, то обіцяю служити Богові у чернецтві». Але після цієї розмови блаженний Агапіт прожив ще три місяці, а у червні приблизно 1095 року помер. І вірменин, переконавшись у правоті старця, навернувся у православ’я і служив ченцем у Печерському монастирі.

Агапіт же був канонізований православною церквою як преподобний. Його мощі вже 9 століть лежать у Ближніх печерах Києво–Печерської лаври, і люди йдуть до святого зі щирою вірою й сподіваннями на допомогу. І отримують її «по вірі своїй».

Про Агапіта Печерського і сьогодні пишуть книги, дехто створює свої «вчення» про природу його божественної цілительської сили. Зокрема, оголошують у лютому «святий тиждень преподобного Агапіта». Прихильники цієї теорії приносять із собою у печери посудини з водою, щоб вона «зарядилася», і шепочуть молитву в очікуванні сходження Святого Духа на мощі преподобного. У Києво–Печерській лаврі застерігають від таких лже–вчень.

Тіло Агапіта Печерського залишилося нетлінним, що свідчить про його велику віру і святість. І потік людей, які йдуть до преподобного з істинною вірою, не зменшується ніколи. Під опікою блаженного Агапіта знаходяться лікарі. У дні Великого посту до святого особливо ревно моляться всі, хто потребує зцілення душі і тіла.

Оксана КРАВЧЕНКО