Мама Ірина Олександрівна із донькою Наталею.
«Повернуться сини з війська, будуть орати і сіяти…»
Жителька села Михлин Горохівського району Ірина Носкович чекає з армії двох кровинок: 24-річний Павло давно захищає країну на передовій, а 21-літній Андрій у грудні минулого року лише прийняв військову присягу
Вона народилася в багатодітній селянській сім’ї. Батьки — Тамара Хомівна та Олександр Андрійович — благословили на світ чотирьох доньок. Ірина закінчила місцеву школу, Горохівський сільськогосподарський технікум, потім працювала кухарем у Білорусі. Певно, туди дівчину покликало кохання, бо додому повернулася із судженим.
Господь уже забрав у засвіти і маму, і тата. Дев’ять років минуло, як родина провела в останню путь свого господаря… Нині Ірина Олександрівна живе чеканням синів, яких вона разом із чоловіком зростили справжніми людьми.
24-річний Павло щодня телефонує з пекельної Донеччини, а якось більше всерйоз, аніж жартома, сказав, що скоро повернеться з війни назовсім і, може, вже в рідному селі проголосує на березневих президентських виборах. 21-літній Андрій у грудні минулого року присягнув на вірність країні.
Танкіст контрактної служби Павло з передової впродовж трьох років щодня телефонує. Аби не тривожити рідних, каже, що в них «тихо, не стріляють».
Мало подружжя ще одного сина. Але закони земного життя інакші, як небесні. Едуардові було 26, як в автомобільній аварії в Одесі (там був на заробітках) чотири роки тому загинув. Пам’ять про Едика, жаданого первістка, і досі бентежить серце неньки…
Уже багато літ поспіль Ірина Олександрівна працює в приватно-орендному сільськогосподарському підприємстві імені Тараса Шевченка, яке очолює Андрій Турак. Спершу понад 15 років куховарила в їдальні цього господарства, згодом стала дояркою. Пізніше швидко освоїла сучасну техніку.
Цю жінку ніколи не бачили сердитою, від неї не чули лайливого слова…
Господиня прокидається зі світанковою зорею. Доїть корівчину, порає іншу живність. І будить донечку Наталю, яка навчається в дев’ятому класі. У школі дівчина перша на всіх змаганнях, а вдома допомагає матусі й може допізна вишивати бісером.
Удвох і чекають синів і братів. Танкіст контрактної служби Павло з передової впродовж трьох літ щодня телефонує. Аби не тривожити рідних, каже, що в них «тихо, не стріляють». Хоча торік був контужений і лікувався в Луцькому військовому госпіталі.
Андрій служить у Запоріжжі і теж постійно телефонує.
— Що робитимуть хлопці, повернувшись додому? — запитую Ірину Олександрівну.
— Оратимуть, сіятимуть, бо люблять техніку, мабуть, працюватимуть водіями, — відповідає мати, замріявшись.
…Коли прощалися, Ірина Олександрівна побажала ангелів-охоронців дітям усіх матерів.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
