Нещодавно Галина Струк удостоїлася почесного звання «Мати-героїня».
«Я рано вийшла заміж і ніколи про це не пошкодувала»
І вже на продовження цих слів Галина Струк сказала: «Бог дав мені доброго, люблячого чоловіка, з яким легко навіть у непрості моменти». Подружжя, яке живе у селі Седлище Любешівського району, уже дев’ятнадцятий рік у парі. І он які вони багаті мама й тато — троє синів і п’ятеро доньок ростять!
«Весілля наше було в шалаші — на 500 гостей»
Обставини склалися так, що того дня, коли ми приїхали у Седлище до Струків, чоловіка вдома не застали. Він мав якраз робочу зміну, оскільки недавно влаштувався кочегаром у Любешівській школі. Тож нашою співрозмовницею була Галина. Її ми розпитували і про їхню з Олексієм любов — як вона народилася, і про те, як побралися й ось уже дев’ятнадцятий рік їхньому шлюбу. Жінка, як сказала сама, завжди читає сторінку «Любить! Не любить», зокрема й публікації про багатодітні родини. Радіє за людей, може, навіть досвід переймає у когось. А ось коли сама опинилася на їхньому місці і треба було на їхнє з Олексієм подружнє життя оглянутися, то на якусь мить розгубилася і сказала:
— Про що ж я буду розказувати? У нашому житті нічого особливого не було…
Хоч, забігаючи наперед, скажемо, що пересторога жінки була даремною. Їй є що згадати і є чим пишатися. Вони з чоловіком ростять восьмеро дітей — троє синів і п’ятеро доньок. У свої 36 років Галина удостоїлася почесного звання «Мати-героїня». І просто це жінка, мудрість якої — від природи.
Ось таке сімейство Струків сьогодні. / Фото із домашнього архіву родини.
Ми повертаємося до минулого двадцятилітньої давності. Галина пригадує:
— У 1999 році я закінчила школу. А з лютого 2000-го ми почали зустрічатися з Олексієм. Знала його ще як був учнем, але ж він на чотири роки старший, то на таких малих, як я, певно, уваги не звертав. Ось коли вже підросла, — тоді й придивилися одне до одного.
Їхні зустрічі недовго тривали, бо швидко й до весілля дійшло.
— Уже Олексій до мене ходив, про заручини була мова, — розповідає жінка. — І тут така біда — батько його помирає. Здавалося, не до одруження. Але мама мого чоловіка сказала, що весілля відміняти не будемо. Мовляв, їй у хаті поміч потрібна — невістка (Олексій — найменший з дев’яти дітей, які на той час уже покинули домівку). У квітні батька не стало, а 13 серпня ми побралися. Святкове застілля було на обійсті у моїх батьків, в шалаші на 500 гостей, бо родини в нас обох великі. День був дуже сонячний…
Таке ж сонячне, судячи з подальшої розповіді Галини, і життя пари:
— Мені було сімнадцять з половиною років, як ішла до вінця. Молода ще. Але ніколи про це не пошкодувала. Дякую Богові за свою половинку. Господь подарував мені доброго, люблячого чоловіка. Тепер я прошу такої ж долі своїм дітям — щоб їхні дружини, чоловіки теж були чуйними, щирими, щедрими, як мій Олексій.
Скоро дев’ятнадцять років, як Олексій і Галина взяли шлюб.
«Не зразу свекруха передала мені піч і рогачі»
На обійсті, де живуть Струки, — невеличка хатина, в яку Галина прийшла в невістки, і просторий дім, де подружжя справило новосілля тринадцять років тому, уже маючи четверо дітей, — Інну, Володю, Вадима, Аліну. А уже тут, де ми й зустрілися з нашою героїнею, на світ з’явилися Богдана, Наталія, Марійка, Давид.
— Шість років жили ми зі свекрухою, — розповідає Галина. — Трохи, може, й тіснота відчувалась, але головне, що в хаті були спокій і злагода. Мати Олексія доброю жінкою була (два роки, як її не стало). Мене як свою дитину прийняла.
За фотографіями можна прослідкувати історію сім'ї.
А ось стосовно того, чи скоро стала хазяйкою в домі, каже:
— Свекруха чекала помочі в хаті, але «пост» свій довго не відпускала. Якось я не втрималась і спитала: «Коли ви, мамо, вже мені піч передасте і рогачі?» Я ще таку піч застала, в якій не тільки хліб чи пироги пекли, а й варили різні страви. Пригадую, банячки треба було вставити, довести до готовності, догледіти — зате який то смачний борщ, що томився у печі, чи картопля, аж підрум’янена від полум’я. З рік я ходила, як кажуть, у підсобниках. А вже як сама матір’ю стала, народила дочку Інну, то й до печі мене було допущено. Але, скажу по правді, господинею себе не вважала — поки жила свекруха, то я говорила їй, що таки вона перша. Як ми перебралися у свою хату, то не віддалилися від неї, стосунки наші не зіпсувалися. Свекруха тоді вже їсти сама не варила — до нас приходила.
Люблю своїх дітей, мені подобається поратися по хазяйству, куховарити. Тішуся, коли всі здорові, бо то для матері найголовніше.
Мова зайшла про те, що велика сім’я в селі мусить хазяйство чимале тримати, на землі працювати. Питаємо, скільки ж гектарів має в обробітку подружжя, і чуємо у відповідь:
— Якщо чесно, то я й не знаю точно, — певно, гектарів п’ять. Чоловік мене на поле не бере. Він каже, що мені і в хаті з дітьми роботи вистачає. Хоч як торік посіяли червоних буряків більшу площу, то їздили гуртом з дітьми: швиденько просапали — і додому.
Погодьтеся, таке бережне ставлення до дружини замінить будь-які слова про любов. Утім, як дійшло в розмові до того, чи ж освідчується Олексій на дев’ятнадцятому році подружнього життя, то Галина мовила:
— Чому ні — чую й тепер від чоловіка: «Люблю тебе», як і в перші роки наших зустрічей, шлюбу.
Тішиться мама своїми синочками.
«Бережіться першої сварки»
Ми говорили про те, чим сильна сім’я, що важливо, аби і з роками чоловікові хотілося освідчуватися, а дружині не важко було коритися своєму коханому, і Галина пригадала їхнє з Олексієм весілля у цьому зв’язку:
— Нам гості багато що бажали — насамперед Божої благодаті, купочку діточок, достатку в домі. А мені особливо запам’яталися ось ці слова: «Бережіться першої сварки». І ми береглися…
— А все-таки перша сварка була?
Коли запитала про це, то почула:
— Знаєте — ні. Як щось «не так», то краще помовчу, ніж буду перечити, доводити свою правоту. Зійду, як кажуть, з очей.
— Невже ніколи не сварилися, не з’ясовували стосунків? — допитуюся із здивуванням, бо ж відчуваю, що хтось із читачів неодмінно скаже: «Так не буває». А жінка, виявляється, навіть якби й хотіла щось пригадати, то не може. Вона говорить:
— У нас із Олексієм немає потреби з’ясовувати стосунки.
І уже про те, чому ж все-таки буває, що двоє людей, які одружуються, приймають таїнство вінчання, з часом розбігаються?
— Бо не вміють уступати одне одному. Не вистачає обом терпіння. І найголовніше — нема любові. Як вона є, то буде і взаєморозуміння, і терпеливість, тоді і змовчиш, і зійдеш з дороги. І приємне слово скажеш тоді, коли воно потрібне, щоб підтримати чоловіка.
Буде чай зі смачним тістечком!
За роки журналістської роботи доводилося зустрічатися з десятками багатодітних родин. І завжди вражає, коли бачиш, що пара дає раду великому сімейству. А ще те, що жінки, які ростять багато синів і дочок, — особливі. Вони навдивовиж спокійні, розважливі. Одна з таких була перед нами. Галина, яка, певно, і не задумується над своєю «особливістю», каже:
— Бог дає силу, багато що значить і те, як чоловік до тебе ставиться.
«Я — просто мама»
Коли ми розмовляли з Галиною Струк, то мимоволі пригадався кінофільм із радянських часів «Однажды 20 лет спустя». Хто його бачив, той пам’ятає головну героїню Надію Круглову, роль якої зіграла Наталія Гундарєва. Якось через 20 років на телевізійній передачі, присвяченій випускникам шкіл, зустрічається клас, в якому вчилася Надія. Кожен із присутніх відповідає на запитання з приводу того, що було найголовнішим у їхньому житті і чого ще від нього чекають. Головній героїні, у якої десятеро дітей, важко відповісти, бо їй здається, що важливого чи найголовнішого і не було. Врешті-решт вона каже: «Я — мама». Присутні трохи подивовані і навіть розчаровані. Вони сприйняли ці слова навіть з усмішкою: мовляв, ми всі мами, тати, але, крім цього, кожен реалізувався в професії як особистість. Так було, поки не з’явилося її сімейство, і всі побачили тих синів і дочок, яким жінка присвятила життя.
З кухні починається день багатодітної мами і закінчується тут же.
Подумалося, коли б Галина Струк опинилася на місці героїні фільму, то вона теж сказала б: «Я — просто мама». Жінка, яка у цьому році удостоїлася почесного звання матері-героїні, каже:
— Після школи я більш ніде не вчилася, не працювала. Тож навіть не уявляю себе в якомусь колективі. Моя робота — то мої сини і дочки. Я навіть у дитячий садок їх не віддаю, як дехто радить (бо ж то було б спокійніше) — хіба уже тоді, як треба підготувати малих до школи. Без них мені сумно. Люблю своїх дітей, мені подобається поратися по хазяйству, куховарити. Тішуся, коли всі здорові, бо то для матері найголовніше. Ми з Олексієм росли у християнських родинах, де батьки, дідусі і бабуні були віруючими людьми. Для нас прикладом на все життя стали тати й мами. І ми з Олексієм стараємося бути таким прикладом для наших синів і дочок.
Не зогляділася пані Галина, як найменший синочок уже — «мужик», як хлопчик себе називає.
…Хоч ми й не зустрілися з Олексієм, усе ж по телефону поговорили. Після таких слів поваги Галини на адресу свого судженого хотілося знати й те, як він оцінює свою дружину. І чоловік сказав: «Вона дуже хороша… Найкраща. Вона — мама моїх дітей». Лаконічна відповідь, але така, яку жінці завжди приємно чути.
