Дорослим у романах відкрив очі на Івана Мазепу, а дітям у казках розповідав про Голодомор

Батьки його були ерудованими людьми. Сильвестр Лепкий, як і більшість тодішніх греко-католицьких священиків, знав латинську, грецьку, староєврейську, німецьку і польську мови. Грав на скрипці, серйозно вивчав історію, літературу, народну творчість, живопис, музику. І сам творив, у літературних колах був відомий як письменник Марко Мурава. Мати — ​Домна — ​гарно співала, акомпануючи собі на гітарі, і вправно малювала. Мабуть, від неї Богдан успадкував талант до малярства. Однак інший талант — ​письменницький — ​брав своє: ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася). За кількістю написаного Богдан Лепкий поступається в українській літературі тільки Івану Франку. Серед його 80 книг — ​і казки та оповідання. Знав, що потрібно дітворі, бо мав сина і двох доньок

 Мишка (Казка для дітей: для малих і великих)

Богдан Лепкий (скорочено)

Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик. В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне. Ніхто з людей не заглядав туди. О, люди — ​це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей.

Коли у хаті не видно було ані одного чобота, ні одної ноги, висувала головку, зиркала направо й наліво, і скоренько, скоренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну і двері. Шу-усть! — ​і вже на подвір’ї. Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, ні круторогого вола, ні господині, що на ціле село тарахкотіла терлицею, а язиком ще голосніше, ніж терлицею, — ​нікого! Бігла на поле. Там стрічалася зі своїми сестрами, із міста. Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Ледве хвостики волокли за собою. Розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй. «Їм просто пропадай! Ніде ні крушинки хліба, ні одної крупинки, нічого. Господиня, як крає хліб, то над тарілкою, а крає так тонко, що руку крізь краянку видно. Як пряче зі стола, то кришки на долоню згортає і дитині до рота несе, щоб з голоду не вмерло… кажуть, війна. Люди людей мордують, не мають часу працювати на хліб…»

Добре, що діти сплять, а то ще б навчилися брехати, як люди… 

А наша мишка на те до них: «У моїх господарів не те. Єсть чим поживитися. Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так із привички, щоб подивитися на світ, бо у норі скучно. Все з тими дітьми, та й з тими дітьми. Такі вони неслухняні, пищать, а на мені шкура терпне, щоб господар не вчув. О, мій господар дуже страшний. Його всі бояться. Колись двох кабанів забив. Такі здорові кабани, а він їх порізав. Сало повісив у димарі, коптить. А м’ясо їдять. Добре їдять. Вночі приходять якісь чужі люди, і він їм продає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під ліжком, недалеко від моєї нори. Іноді, як ціле село спить, перед хату заїжджає візок. Злазить двоє людей і з хати виносять м’ясо, масло, яйця, крупу і сало. Таке чутке сало, що аж в носі вертить… То господар випроваджає візок полевою доріжкою під ліс, а сам вертає в хату. Тиче жінці гроші під ніс і каже: «Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От бачиш, і війна на щось придасться. Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць. Розбагатіємо». І ховає гроші у ящик під ліжко. В цьому ящику стояли колись гранати, а тепер гроші. Ще трохи і ящик цей тяжко буде замкнути, так їх багато…

***

Раз якось вертає наша мишка і чує — ​в хаті чужим духом пахне.

Знялася на задні лапки — ​заглядає. Перше побачила великі черевики на деревляних підошвах, а там обшарпана спідниця, а вище полатана сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні, заплакані очі.

«Це одна з тих із міста, — ​погадала собі мишка. — ​Вони приходять без нічого і відходять з нічим. Побачимо». А жінка говорила, мовби за трумною ішла:

«Змилосердіться, господине, дивіть! Ніг собі в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося. Совісті нема на ту муку дивитися. Я ж — ​мати. Я вам цього, спасителько моя, во віки не забуду. Я вам гроші в суботу принесу, так мені, Боже, дай спокійно сконати, що принесу…» А господиня: «Мої корови тільки молока дають, що кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдіть, як отеляться. Тепер ми самі не маємо що пити».

Як мишка тую розмову почула, то так їй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чимскорше побігла до нори. «Добре, що діти сплять, а то ще б навчилися брехати, як люди… Одні з голоду гинуть, а другі папір у ящик ховають. Хіба ж папір важніший від життя? Але я їм!» І в маленькій мишачій голові зродилася велика ідея. Знищити, поторощити цей папір, що його кривдою людською чути, поганий папір…

***

Одної днини каже господар до  своєї жінки: «Я чоловік праці. У мене ніхто не сміє дармувати. Гроші також. Їх треба пустити в рух»… Добув ящик, відчинив і… очі йому пішли в стовп, брови підлізли вгору, волосся дибом стало. «Погризли, погризли, погризли! …Я не раз говорив, що треба нам кота, великого, здорового кота, а ти ложки молока жалувала для його: ти! ти! ти!» І кинувся на неї з кулаками. Але мишка не чекала, що дальше буде; моргнула на дітей, і вони шнурочком вибігли крізь відчинені двері на поле. Краще там, ніж у такій хаті.

Джерело: http://shkolyar.in.ua