Апостол сибірських католиків народився на Волині

Папа Римський дав йому благословіння

Ім’я цього священика маловідоме. Хоча це й несправедливо.

Наприкінці  ХІХ століття центром громадського життя у місті Томську була католицька парафія. З 1883-го 

по 1899 рік там служив Валеріан Громадський. За заклик узятися до зброї під час польського повстання 1861-го його вислали в Сибір. Після переведення в Томськ отець Валеріан розгорнув активну роботу: впорядкував кладовище, відкрив читальню, напучував вірян.

У 1891 році канонік їде в Рим, де отримує благословіння від Папи Римського Леона ХІІІ для своєї парафії. Після повернення з Вічного міста настоятель розпочинає масштабні реставраційні та будівельні роботи. Врешті костел став найкрасивішим храмом міста. З духовною місією священик вибирався у найвіддаленіші куточки тайги. Не дивно, що Громадського шанували не лише католики, але й православні. Його називали батьком та апостолом сибірських католиків. Коли у 1899 році отця Валеріана проводжали з Томська, то подарували йому альбом та заснували стипендію його імені для польських сиріт.

Звідки походив отець Валеріан?

Точна дата його появи на світ досі була невідома. Знали лише рік — ​1835-й та приблизне місце — ​біля Турійська.

Але волинський історик та археолог Олексій Златогорський знайшов у польських архівах запис про народження майбутнього видатного ксьондза. «Року Божого 1835 місяця червня 17 дня в Турійському римо-католицькому парафіяльному костелі охрещене немовля на ім’я Валерій вікарієм того ж костелу Модестом Станевичем», — ​йдеться у віднайденій метриці.

З духовною місією священик вибирався у найвіддаленіші куточки тайги. Не дивно, що Громадського шанували не лише католики, але й православні.

Народився хлопчик 5 червня у фільварку Сельці в турійській парафії (нині — ​село Селець Турійського району). До хреста немовля тримали шляхтич Матеуш Міхалевич та Йозефа, дружина Стефана Мартиновича. Друга пара хрещених — ​шляхтич Адам Мислінський та панна Анна Єлюка.

Батьки Валеріана Ян та Вікторія мали багато дітей, та більшість із них померла у ранньому віці. Вижили лише Миколай, Олександр, Валеріан та Людвіка. Саме завдяки записам про народження та смерть дітей можна встановити, що сім’я почергово жила в селах Свидники (нині Ковельського району), Селець, Гайки, Бобли (усі нині Турійського району), Турійську та Білашеві (нині Ковельського району).

Свій рід виводив від мученика з Володимира-Волинського

— Громадські здавна мешкали на Волині. Валеріан мав шляхетське походження, і його родовід, згідно з родинними переказами, сягав корінням до полоцького єпископа, священномученика Йосафата, який народився у Володимирі-Волинському, — ​розповідає співробітник наукового відділу Музею Другої світової війни в Ґданську Дмитро Панто, який першим почав вивчати життєпис нашого видатного, але малознаного земляка і нині пише про нього книжку. — ​Варто зазначити, що ще прадіди нашого героя були уніатами, а покатоличилися його предки лише за життя Валеріанового діда.

 Батьки Ян та Вікторія були дуже побожними людьми, і це вплинуло на вибір життєвої дороги їхніх дітей. Троє синів стали священиками. Як і більшість шляхетських дітей, Валеріан початкову освіту здобував удома. Пізніше навчався у Луцьку та Рівному. 3 вересня 1855 року вступив у духовну семінарію в Житомирі, яку закінчив з відзнакою.

Відтак Громадського скерували у горохівську парафію. Пробощем у ній був Віталіс Малевич, який високо оцінив молодого вікарія. Першим завданням для отця Валеріана стало навчати дітей основ релігії. А незабаром його вислали в Сибір.

Могила обіч величного костелу

Останні роки свого життя Валеріан Громадський провів у Славуті (нині Хмельницької області). Нашим провідником у цьому місті став краєзнавець, колишній директор музею Станіслав Францович Ковальчук. Стару Славуту краще за нього ніхто не знає.

Наприкінці ХІХ — ​на початку ХХ століть величезну роль у місті відігравала княжа родина Сангушків. Власне у Сангушків доживав віку і Валеріан Громадський.

 — Ось тут була колись суконна фабрика, від якої залишилася лише труба, — ​показує Станіслав Францович. — ​У 1912 році спалили: хотіли знищити склад і тим покрити розтрату, а згоріло усе підприємство. Навпроти стояла лікарня Святого Романа. Князь відкрив її для безкоштовного лікування робітників та їхніх сімей. Було навіть дитяче відділення, що для тих часів велика рідкість. У Житомирі я знайшов документи, де князь Сангушко просить дозволити відкрити інфекційне відділення, але йому не дали цього зробити.

Затим проходимо повз жовтий будинок, у якому колись були княжі конюшні. Пізніше там розташувався госпіталь, а нині приміщення валиться, бо нікому не потрібне. Неподалік — ​величний костел.

— У князя Євстафія Сангушка була дочка Дорота та сини Роман і Владислав. На честь дочки й названо костел. Вона померла у 21-річному віці в Італії. Перед тим у 19 літ вийшла заміж, але швидко розлучилася і не встигла скористатися приданим. Коли помирала, то попросила маму, щоб за її посаг побудували храм і там поховали. Тому цей костел — ​ніби усипальниця княжого роду Сангушків, — ​пояснює крає-

знавець. — ​Всередині на стінах висять п’ять плит, де зазначено, хто там похований. У костелі є підземелля. В ньому стояли гроби князівської родини. У 1953 році їх знищили: солдати через вентиляційний отвір прокопали хід. Побачили, що там шість домовин, і почали хазяйнувати. Піднімали кришки, збирали ґудзики, труни повиносили і викинули. Щоправда, тіло Дороти вийняли ще раніше. Воно було забальзамоване, і хлопці носили труп по вулиці і лякали ним дівчат. А костел передали під склад господарських товарів. Там насипом зберігали стратегічний запас солі для цілої області. У результаті вона так проїла стіни, що їх не можна реставрувати, бо штукатурка осипається, а фарба на них не тримається.

Ось біля цього костелу й розташована могила Валеріана Громадського. Помер він у 1917 році у 82-літньому віці. Канонік уже не побачив, як більшовики вбили багнетами останнього князя Сангушка, як пограбували палац. Пізніше приміщення, вочевидь, пустувало. Лише у Другу світову війну німці дозволили проводити богослужіння.

Багато років могила Громадського була непримітною. Уже в наш час її вирішили впорядкувати. Який був творчий задум — ​невідомо. Бачимо лише, що над могилою вилили з бетону каркас, але так і залишили. Поверх поклали православний дерев’яний хрест, який стояв на межі міста, а коли там ставили новий, то не придумали нічого кращого, як відвезти старий до костелу.

Ось тут і спочиває апостол сибірських католиків.