«Навіть якщо їхні батьки мене вб’ють, я не побажаю їм загибелі дітей»

16 квітня їй мало виповнитися 40 років

«Обстріл 2 квітня почався о 13-й і тривав три години, — ​згадує командир батальйону «Донбас-Україна» полковник В’ячеслав Власенко (позивний Філін). — ​Міни лягали навколо нашої позиції, але ворожий дрон кружляв на висоті близько тисячі метрів і уточнював ціль, тому коло звужувалося, доки чотири снаряди не влучили в бліндаж, де перебувало двоє бійців: старший солдат Яна Червона і молодший сержант Олександр Мілютін. Снаряд пробив настил і заглибився на півтора метра в землю, залишивши за собою руїни. Лише після того, як атака була відбита, хлопці кинулися руками відкопувати товаришів. Обоє загинули…»

Яні Червоній 16 квітня мало виповнитися 40 років…

Вона була доволі активною в соцмережах, вела військовий щоденник із хештегом #ДикаВідьма. У жінки лишилися двоє дітей: донька та син. Разом із нею загинув «Дєд» — ​бахмутчанин Олександр Мілютін. Обоє служили в батальйоні «Донбас».

 

 

«Війна — ​це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає»

— Мені інколи здається, що я й сама проти жінок на війні. Звісно, не жіноча це справа… Та й не чоловіча теж. Не людська. Війна — ​це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає, — ​якось сказала Яна. А потім додала: — ​Добре, коли немає боїв, бо тоді в нас і загиблих немає.

З перших днів війни харків’янка як волонтер допомагала армії, насамперед батальйону «Айдар». А влітку 2016 року прийняла рішення підписати контракт. Потрапила до складу 54-ї ОМБр. Її чоловік залишився волонтерити в Харкові. Яна Червона одразу виїхала безпосередньо «на нуль». Сама тоді не вміла навіть розбирати автомат. Просто на позиціях Відьму усього вчили інші бійці. Згодом, після виведення бригади на полігон, бійців «Правого сектору» перевели до батальйону «Донбас-Україна». Відьма обрала собі посаду кулеметника у штурмовій роті.\

Вона мала що втрачати та дуже хотіла жити. Тому й сіяла у вигорілу землю поміж чорних окопів живі квіти.

— Коли почула вперше по рації про своїх: «Шайтан — ​«200-й»… у нас ще «200-й»… і ще бачимо два тіла», — ​то був найстрашніший день мого життя, — ​згадувала жінка–боєць. — ​Загинули одночасно п’ятеро побратимів… Це було 18 грудня 2016-го. Світлодарська дуга… Важко втрачати… Дуже… Це тут — ​найважче…»

«Дякую найкращому батькові, що замінив їм і маму»

Розбираю Янині слова на цитати. Її повідомлення густо рясніють трикрапками на сторінці у «Фейс­буці». Вони — ​ніби дрібні сльозинки на білому тлі. Їх багато-багато, мов невиплаканих сліз…

«Я дуже скучила за дітьми… Доня сьогодні пішла в перший клас без мене… Син — ​у другий… Пишаюся ними… І знаю, що ростимуть у вільній Україні. А ми далеко, щоб вони ніколи не бачили війни! Дякую найкращому батькові, що замінив їм і маму. Я спокійна, бо мої діти під наглядом. Побачимось у відпустці…»

«Моїй Мишці сьогодні 8 років… вона відсвяткує їх без мами… Віка, донечко моя, я знаю, що тато обов’язково покаже тобі це привітання… Я дуже тебе люблю… Подарунки купимо, які захочеш, коли приїду… Твоя мама».

«Мені гірко від загибелі дітей… навіть якщо це діти ворогів. Я й зі своїми пересварилася, тому що для мене вони все одно просто діти… І навіть якщо їхні батьки мене вб’ють, я не побажаю їм смерті».

«Напевне, ці фото займуть пам’ятне місце в моїх спогадах, адже не кожен день отримуєш квіти на позиції відразу після обстрілу… Але за квіти особливе спасибі… Серед ще свіжого запаху пороху несподівано вдихнути ніжний запах бутонів… Таке не забудеш ніколи в житті…»

Яна Червона, напевне, єдина з усього батальйону жила в бліндажі одна. Під час останньої ротації Відьма несподівано для себе самої посадила на нулі крихітний городик — ​щоб «бачити не лише ями від вибухів». Про відпустку думала лише тому, що вже майже півроку не бачила дітей. Вона мала що втрачати та дуже хотіла жити. Тому й сіяла у вигорілу землю поміж чорних окопів живі квіти.

— Мені здається, вони не до кінця розуміють, де я… — ​так згадувала Яна про свою малечу. — ​Син у мене дорослий парубок, 7 років. Йому відомо, що в мами є кулемет і що мама з ним нічого не боїться. Діти — ​вони ж трохи інакше це все сприймають… Напевно тому, що не бачили війни. На щастя. Запитують постійно, коли я приїду. Є суттєвий мінус — ​по дітях я бачу, що запустила їх у плані школи. Мій син справляється сам, а донька — ​не дуже. Вона зараз закінчила другий клас, але навіть читає слабенько, тому що з нею ніхто не займається. Є такі школярі, яким батьки потрібні, щоб навчатися. Мама потрібна… Вибір між дітьми та роботою дуже важкий. Ти розумієш, що необхідний і там, і там.

«Є люди, як сонце. Ти такою була, дівчинко…»

За освітою Яна секретар — ​помічник керівника. Просто тут вона поміняла друкарську машинку на кулемет. У мирному житті полюбляла рибалити. Разом із чоловіком.

«Я не знаю, чи можна сказати «спасибі» цій війні… Напевне, це неправильна фраза, але завдяки цьому всьому ми взагалі зрозуміли, що таке Україна! Я вивчила наш Гімн! У мене з’явилися перші вишиванки, з дітьми вдома почала говорити українською мовою».

Ці слова Яна сказала в останньому своєму інтерв’ю. Позивний Відьма обрала собі сама. Сотні знайомих, із якими її звело волонтерство та війна, з таким ім’ям погодилися. Категорична, емоційна, прямолінійна та щира. Жодної світлини, де засмучена. Хоч як було важко, Яна жартувала. Друзів навіть радували фото, де поруч із окопами висаджувала цибулю. Завжди усміхнена та іронічна. Нам всім її страшенно не вистачатиме. Тим, хто знав її, і тим, хто читатиме це вперше.

Олена Суєтова: «Цієї ночі мені снилась весна… Пахуча і неймовірно дзвінка, коли повітря свіже і в ньому тисячі ароматів. Є люди, як сонце. Ти такою була, дівчинко… Ти заповнювала собою все навкруги, як весна — ​чарівними ароматами».

Віктор Трубчанов, волонтер: «Я би порівняв її з Жанною Д’Арк сучасності. Взагалі волонтерське суспільство саме по собі складається з таких зірочок, які здатні на самопожертву заради великої цілі інших людей. Яна була однією з таких зірочок. І дуже-дуже яскравою».

Андріана Сусак, штурмовик батальйону «Айдар»: «Вигорання. Ось що зі мною зараз. Я усміхаюсь паралізованою усмішкою. Вони прикривали, поки хтось голосував. Яно і хлопці, тримайте небо! Перебуваючи у Борисполі, відчуваю тут необхідність розірваних, обгорілих тіл, розбомблених будинків. Бо те громадянське суспільство, яке втомилося, яке хоче миритися з Росією і в кого ми там «за когось воюємо», а не за Україну, кожного дня летить кудись, купуючи безмежну кількість елітного алкоголю і парфумів, з валізами відпочивати чи робити бізнес. Я ж завтра прямо в Краматорськ — ​садити дерева на знак пам’яті про всіх дівчат, які віддали життя за Україну…»

Власта КРИМСЬКА, Марина ЛУГОВА.

За матеріалами сайтів: censor.net.ua, dt.ua, facebook.com.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.