Серію "Айдар" береже для майбутньої музейної експозиції.
Лучанин Руслан Кашаюк реабілітовує атовців малюванням
У минулому Руслан - ветеран добровольчого батальйону "Айдар", снайпер. А зараз - четвертокурсник факультету культури і мистецтв університету в Луцьку. Малювання - хист, який Руслан відкрив у собі після і унаслідок АТО. У результаті - 300 портретів на склі. Та основною справою свого теперішнього життя Руслан Кашаюк називає арт-терапію для хлопців з АТО. Він навчає їх малюванню, щоби навчити видихати війну
Кореспонденти BBC News Україна підготували історії про те, як люди заново збирали себе докупи (і деякі - буквально) після повернення з війни. Серед них і волинянин Руслан Кашаюк.
"У Клевані Рівненської області є центр нейротравми. Там хлопці з різними травмами і візочники на таких, як я, добре реагують. Приїхав Брат, з Братом можна (Відкритися. -Ред.). ... Нам треба, щоб ми "назад" не верталися! ... Буває таке, що резинку на пензлик одягаємо і - в руку або в рот пензлика - і малюємо", - розповідає Руслан.
Сам Руслан живе на пенсію, гроші, виручені з продажу своїх ікон, картин, портретів передає гроші на лікування побратимам і онкохворим дітям.
Раніше Руслан не малював і не любив цього. До Майдану та війни працював трохи пожежником, жив у сільській місцевості, тому, каже, уміє робити все. Зрозумів, що має хист до образотворчого мистецтва, коли побачив посилену увагу до себе місцевих художниць, які брали участь у проекті з арт-терапії для атовців. Тоді чоловік сам лікувався після важкої контузії та інсульту, навіть не міг розмовляти. Але швидко відчув, що його уміння дійсно оздоровлює:
"Райони - це "сутінки". Людина після бойових дій на городі щось робить і в неї на лиці нічого не написано… Раніше їздив до хлопців, які в хатах барикадувалися. Тепер уже у нас є група швидкого реагування. …Треба "виговорюватися". Але все-таки порятунок потопельника - справа рук потопельника".
Руслан задумливо перебирає портрети побратимів, волонтерів, мальовані переважно безсонними ночами. Серію "Айдар" береже для майбутньої музейної експозиції.
Образи загиблих - на темно-червоному тлі. Війна забрала у нього багатьох, але "звела" з майбутньою дружиною.
Усміхається, коли згадує знайомство в госпіталі з волонтеркою Вікою, і без секундної паузи киває, коли чує питання, чи пішов би знову воювати, якби усе повернути. Говорить про те, що люди більше мають вболівати одне за одного, бо іноді рятують навіть кілька гривень у спільну скарбничку.
Сам Руслан живе на пенсію, гроші, виручені з продажу своїх ікон, картин, портретів передає гроші на лікування побратимам і онкохворим дітям.
