«До життя мене повернули лікарі і дружина». Монолог Героя України Ігоря Гордійчука

Генерал-майор, Герой України Ігор Гордійчук, без перебільшень, – людина-легенда. Щоб потрапити на передову у найгарячіші місяці 2014-го, він написав рапорт і поїхав зі зручного кабінету замначальника Сухопутної академії у Львові в саме пекло – на Савур-Могилу. Під час боїв за висоту Гордійчук отримав надскладне поранення, його дивом знайшли серед мертвих і так само дивом врятували. Понад чотири роки щоденної боротьби з собою, і тепер він на своїх двох крокує шпиталем, щоб провідати вдвічі молодшого друга, з яким познайомився на війні.

Фонд «Повернись живим» поговорив із генерал-майором Гордійчуком про кохання і про те, як воно – бути сильнішим за життя і домовлятися із собою, коли тягне на передову, але твій крайній бій уже став останнім.

«Чисті погони – чиста совість»

«З того світу мене повернули лікарі і дружина. Ось ви запитали про цю відому фотографію, де вона тримає мене зі спини. Насправді не тримає, а підтримує, тому що після поранення мене іноді хилить на один бік. Дружина у мене – це все. Моє моральне та ментальне відновлення – її особиста перемога. Ще пощастило потрапити на тривалу реабілітацію до США. У нас, звісно, медицина теж йде вперед, але там про реабілітацію військових все ж таки знають більше. Американські лікарі сварили дружину, щоб не допомагала мені. І ось це «хай він сам робить», певно, давалося їй найтяжче.

Пам’ятаю, як мене привезли до США, і я, знаючи англійську, почав розповідати лікарям, що маю максимум два місяці на відновлення. Казав, що на війні чекають хлопці, треба дуже поспішати. Мене провідували військові, з якими я разом навчався в Америці, і вони сказали на той момент дуже правильну та важливу річ: «Так, ти потрібен хлопцям і Україні. Але ти потрібен їм здоровий».

Дружина, до речі, теж військовослужбовець – старший солдат, контрактник, зв’язківець. Зараз вона працює на вузлі зв’язку біля Генштабу. Колись хотіла стати офіцером, але я їй сказав: «Чисті погони – чиста совість». Солдати відповідають тільки за себе, морально це значно простіше.

Вона всюди мене супроводжує і переживає, щоб я не засиджувався на роботі. Я кохаю її, у нас чудові стосунки. Але за роки спільного життя, звісно, були різні ситуації. Якось збрехав їй. Коли я був командиром одного з полків спецпризначення, у всіх військових там була програма зі стрибків із парашутом. Дружина теж мала стрибати, але дуже цього боялася. Я вирішив, що поблажок для неї не буде: запитав поміж ділом, чи вона колись бачила Хмельницький з висоти пташиного польоту – сказала, що ні, давай політаємо, якщо є можливість. Ніч перед тим нервував, переживав, що вона щось відчує і відмовиться. Але правда оголилася вже на місці: інструктаж вона раніше проходила, діватися було нікуди, і ми стрибнули. Надалі дружина повністю виконувала програму стрибків.

«Найбільша зараз проблема – це рівновага»

Після поранення у 14-му моє відновлення продовжується досі. Я, наприклад, раніше бігав, грав у футбол. І сьогодні кажу собі, що бігаю, умовно, й граю. Розумію, що, якщо взяти 100%, то я знаходжуся зараз десь на 0,001%, але я йду. За місяць я сам себе перевіряю, раз на два місяці мене перевіряють лікарі: як я виріс, як розвиваюся, чи відновлюється все. Більшість з того, що втрачено, з часом мало би відновитися. Частково у мене є заміщення іншими м’язами, іншими клітинами. Але ми з дружиною налаштовані, що відновимося, якщо навіть не на 100%, то якомога краще, наскільки це можливо. Ставимо собі завдання максимум і йдемо до нього: ось, за місяць зробив, ось – за кілька місяців. Я нічого не заміщаю і не сублімую, я просто йду до своєї мети. Скажімо, щоб грати у футбол, як раніше, мені потрібно зробити, умовно, мільйон кроків. Зараз я зробив 18,5 тис. кроків, але рухаюся до поставленої цілі.

Пам’ятаю, як мене привезли до США, і я, знаючи англійську, почав розповідати лікарям, що маю максимум два місяці на відновлення. Казав, що на війні чекають хлопці, треба дуже поспішати. Мене провідували військові, з якими я разом навчався в Америці, і вони сказали на той момент дуже правильну та важливу річ: «Так, ти потрібен хлопцям і Україні. Але ти потрібен їм здоровий».

Моєю першочерговою метою було зійти з візка. Я робив буквально все, аби тільки не бути в інвалідному кріслі. Коли встав, то був спочатку з одними ходунками, потім з іншими, потім перейшов на палиці, далі на меншу палицю і скоро перейду на ще меншу. Вже за кілька років буду зовсім без неї. Лікарі казали, що не зможу ходити без ортезу, що він вже на все життя, але я зняв ортез приблизно за три місяці. Це була справжня перемога! Я взагалі, як уже казав, схильний ставити собі мету. Візок та ортез ми вже подолали, тепер треба відмовлятися від палички й ходити самому.

Найбільша зараз проблема – це рівновага. Після поранення втрачаю її і завалююся на ліву сторону. Реабілітологи з США дали мені кілька практичних порад: наприклад, дивитися у дзеркало, коли щось роблю. Дружина підказує, звісно, але коли щось роблю сам, то можу забути. Коли ще був в Америці, все робив правою рукою – вона слухалася, все було просто. Тоді лікарі почали погрожувати, що будуть прив’язувати мені праву руку, щоб я робив усе лівою. І вони прив’язували її насправді.

На всі питання буде відповідь

До війни я мав честь майже два роки бути заступником начальника Національної сухопутної академії у Львові. А після поранення, з 2016 року, очолюю Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Досвід виховання майбутніх офіцерів є, але чарівної палички, яка могла б за раз змінити систему, на жаль, немає.

Раніше військовий ліцей вважали ледь не «школою перевиховання», а тепер ми просимо батьків, щоб вони відправляли дітей сюди не як на каторгу, а, навпаки, у якості заохочення. Все ще далеко не так, як хотілося б, але я впевнений, що ми переламаємо всі негативні тенденції. Більше половини ліцеїстів зараз навчаються за власним бажанням. І ще частина дітей – це наш святий обов’язок: забрати їх і виховувати. Навіть якщо вони сумніваються, ми все одно зобов’язані забирати їх, бо це – діти загиблих, діти-сироти, діти із соціально незахищених категорій.

Якщо раніше тут були «мажори» у самому негативному значенні цього слова, і ми не мали права їх виганяти, адже вступили вони самі, то ще у 2016 році я сказав: «Якщо у ліцеї буде «розпальцовка», якщо сюди будуть демонстративно приїжджати на Porsche Cayenne, то таких ми будемо виводити з ганьбою за вухо через КПП». За той час, що я тут працюю, звісно, були скандали. То з харчуванням помітили негаразди, то гоп-стоп компанія обкрадала банкомати, і там було кілька наших хлопців. На мене давили, але я їх усіх повиганяв. Так само було і з деякими викладачами. Я особисто перевірив усіх: недобросовісним сказав, що найкращий для них варіант – написати за власним бажанням. Ніхто не хоче бути звільненим «за статтею».

Мені здається, що бачити свої помилки має кожен, незалежно від посади та звання. Почути, достукатися – це спільна робота і військових, і цивільних, і місцевих. Тому і тут, у ліцеї, я кажу, що всі учасники процесу мають бути почуті. Коли ти будеш чути всіх, то приймеш найбільш правильне рішення. От і журналістам кажу: «Будь ласка, приходьте. Я буду вдячний за те, що ви мені допоможете виявити і виправити будь-яке порушення: з харчуванням, з забезпеченням. Усе, що тут є, – це все для ліцеїстів. Я вдячний, бо, якби не журналісти, я б і не знав деяких речей. Мені ж доповідають, що все нормально. Я проти такого: я за те, щоб швидко виявляти слабкі місця».

Я маю досвід, у тому числі бойовий, тому бачу місію ліцею у тому, що бути першою ланкою підготовки майбутніх українських офіцерів. Хоча насправді все глибше. З першого дня кажу курсантам: «Хлопці, наша задача не просто виховати вас офіцерами. Ми б хотіли в вас бачити ще й громадян. Людей із чіткою громадянською позицією, на відміну від імперії зла російської, на відміну від нашого ворога, щоб ви не росли баранами, а щоб ви розуміли, нащо вам треба вчити оце, робити оце». І якщо на їхні питання я чи хтось інший не можемо відразу дати відповідь, кажу: «Не переживайте. Ми підготуємося, на всі питання будуть відповіді. На щось я можу дати відповідь одразу, без підготовки, а на якісь мені треба день-два підготуватися. Але точно відповім».

Разом із цим, у мене є деякі розбіжності з Міністерством освіти і науки: вони постійно піднімають планку за оцінками, а ми – все-таки люди військові, і в цьому плані трохи не встигаємо. Із семи кандидатів на золоту медаль у нас проривається лише один.

«Кажу, щоб приходили у будь-який час, ногою двері відкривали, та й таке – кава, чай, батончик»

Є діти, яких у ліцей забрали насильно. Умовно, з вокзалу або зі смітника навіть. Ми намагаємося їх соціалізувати, є психологи. А ще у нас є ліцеїсти, чиї батьки загинули на війні. Наприклад, є Данило Маковей. Його батько загинув, він був зі мною на Савур-Могилі. Кажу Данилові: «Можеш бути у своїх за старшого?». А він: «Так, можу». Я взагалі всім хлопцям кажу, щоб приходили у будь-який час, ногою двері відкривали, та й таке – кава, чай, батончик.

Є ще, наприклад, Едік Палянський. Його батько загинув на Майдані, тепер він у Небесній Сотні. Спочатку Едік був у Боярці, де навчаються ліцеїсти молодших курсів, а потім перейшов сюди, зараз у 10-й клас ходить. То я йому сказав: «Все, Едік, давай. Будеш уже тут мені допомагати».

Боляче бачити, як діти знають, наприклад, що не можуть вступити до бажаного вишу або під час навчання в ньому не матимуть матеріальної можливості бути не гіршими за одногрупників. Тут я завжди пояснюю, що, так, все непросто, але, якщо хочете досягнути бажаних результатів, розбивайте складне на просте. І все вийде! Коли людина відчуває, що можливість є у кожного, вона йде вперед. Вірю, що всіх треба надихати йти вгору.

Щоб виховати офіцера, необхідний не один день, не один місяць, не один рік. І щоб досягти успіху, обов’язково треба мати три складових: світлу голову, освіту і досвід.

У нас є хлопець, який вступав до ліцею як син військовослужбовця. А потім, буквально на наших очах, загинув його батько, мама померла. У таких ситуаціях одних тільки мотивуючих розмов недостатньо. Тут потрібна психологічна підтримка. І ми працюємо зі службами соціального захисту дітей. Тому що хочемо, щоб опікуни у подібних ситуаціях знали: якщо десь у  цивільному житті він чогось не досягне, то у Збройних силах досягне точно. Дітей загиблих і так обпекло життя, тому ми робимо усе, щоб надалі у них не було труднощів.

Усі мої дні у ліцеї розписані. Понеділок – командирський день. Вівторок – працюємо з підрозділами, викладачами, можу також, наприклад, призначати зустрічі з журналістами. Середа – їду до Боярки, там з усіма спілкуюся. У четвер ми залучаємо батьків. Чим менша дитина, тим більше на неї впливають батьки. У нас хлопці віком від 13 до 17 років. І ми працюємо з батьками, тому що від них також залежить результат – яку спеціальність вибере курсант, чи вирішить він служити у ЗСУ і так далі.

«Форма у всіх нас, військових, однакова»

Щоб виховати офіцера, необхідний не один день, не один місяць, не один рік. І щоб досягти успіху, обов’язково треба мати три складових: світлу голову, освіту і досвід. Причому досвід може бути негативним. Ось, у нас, наприклад, було багато втрат, яких можна було уникнути. Давайте не будемо нічого приховувати. Навпаки, якщо десь якась біда, то треба говорити. У будь-якій негативній ситуації усі дивляться на командирів. От ви ставите задачу, а ви перевірте, чи можна її виконати, чи вона адекватна. Коли солдат вірить своєму сержанту, а сержант вірить своєму командиру відділення, то так вони досягнуть найбільшого успіху. Як тільки солдат, умовно, голодний і холодний, побачить, що за 200 метрів командир, пробачте, вживає алкогольні напої, то вони не досягнуть результату.

Зараз уже багато командирів виросло. А в 2014-му їх було справді мало. І от я, наприклад, мав багато адміністративної роботи, а не просто був командиром. Але у мене був досвід – я до того майже 5 років був командиром полку.

Я був підготовлений. Я вчився за кордоном і знав, що таке психотропна зброя. Ті, хто кликав Росію, обмежені. Якщо вони не подивляться новини перед сном – все, спати не можуть. А під новини ще пляшку чи дві горілки. Лікування є, лікування можливе, але воно довготривале. Ось, наприклад, Крим. Вони казали, що хочуть померти в Росії. А ми кажемо, що хочемо жити у Європі.

Треба працювати. Попри всі складнощі, попри біль та розпач, маємо рухатися вперед. Насправді тільки здається, що «від мене нічого не залежить». Залежить від кожного. Ось, наприклад, я. Так, я усвідомлюю, що бойової роботи вже, мабуть, не буде. Хотів би, чесно кажучи, щоб мене покликали до зони проведення ООС. Мій досвід, упевнений, був би там корисним.

Але я тут, у ліцеї. На своєму рівні роблю все від себе залежне, щоб Україна була вільною, мала справжніх офіцерів та людей з великої літери. Раніше я виходив з роботи останній і першим приходив, але тут є обмеження після поранення. Проте це мене не демотивує. Спочатку я півдня витрачав на процедури з реабілітації. Зараз на відновлення маю десь 2-3 години на день. Разом із цим обов’язково стараюся знайти час, щоб поспілкуватися з ліцеїстами чи викладачами. Намагаюся тримати двері відкритими. У нас тут уже майже 20 учасників бойових дій. Я кажу, що це зараз ви – ліцеїсти, а в майбутньому більшість із вас буде офіцерами, генералами. Як не крути, а форма у всіх нас, військових, однакова».

Ольга ОМЕЛЬЯНЧУК.