Галина Іванівна досі не зрадила синьо-жовтому паспорту.
І в Болгарії бореться за Україну
Галина Іванівна Смірнова з когорти істинних патріотів, які метою свого життя завжди ставили утвердження і поширення національної ідеї. Тринадцять років у Нововолинську очолювала Товариство політв’язнів і репресованих. Зараз проживає в болгарському місті Варні. Під час її гостини в рідному краї поспілкувалася з цією непересічною жінкою
«Мій тато потрапив у полон під час останнього бою з військами НКВС»
— Після п’ятилітньої перерви приїхала на Волинь, — розпочала розповідь Галина Іванівна. — Емоції переповнювали серце. Нововолинськ ввійшов мені глибоко в душу, бо дав прихисток тисячам громадян, які постраждали через любов до України. Тут поховані мої батьки. Тато — Іван Ярмолович Сергійчук, визначний діяч загону УПА—Північ, котрий був засудженим, 15 років провів у воркутинських таборах. І мама з трьома дітьми була довго на засланні.
— Галино Іванівно, чи вдалося вам дізнатися про «білі плями» своєї родини?
— Звичайно. Свого часу я «перелопатила» чимало документів, що стосувалися долі моїх рідних. Мій тато потрапив у полон під час останнього бою з військами НКВС. У 1946–му його засудили як «ворога народу». А через рік маму, мене, брата і сестру вивезли із села Сьомаки тодішнього Луківського району в Сибір. Два тижні їхали, як худоба, в товарняках у Кемеровську область. Уночі прибули в шахтне селище, де нас викинули на 40–градусний мороз. Поселили за колючий дріт у барак, у якому блошиці, воші, антисанітарія і жодного шматочка хліба.
Жаль, що не вдалося знайти портрети національних героїв, зокрема Семена Петлюри та Романа Шухевича, які обіцяла привезти у Варну. Тому обов’язково сюди повернуся.
— Як вдалося вижити?
Брат підріс і згодом влаштувався на роботу. Це нас і врятувало. Непросто було вчитися у школі. Наді мною знущалися і вчителька, і діти. Легше стало, коли пішла на «всіх вчителів», а ще Бог послав мені справжнього рятівника — нового директора школи Миколу Миколайовича Пасашева, який став для мене другим батьком. Він пройнявся повагою до мами й жалістю до нас, допомагав одягом, їжею. Завдяки йому я отримала срібну медаль (золотої дочці «ворога народу» ніхто б не дав), а згодом скерував мене до Томського університету. До речі, коли закінчила 10 клас, то вийшов указ про ліквідацію ганебної відмітки в паспорті, яка накладала негативне клеймо на всю біографію, хоча згодом було чимало прикрих моментів, пов’язаних із засудженням тата. Мені навіть пропонували задля подальшого просування в науці відмовитися від нього. Такі абсурдні умови я відкидала.
«Душа болить, коли стежу за подіями в нас»
— Тим не менше, вам вдалося зробити блискучу наукову кар’єру?
— Успішно пройшовши співбесіду, я стала студенткою механіко-математичного факультету за спеціалізацією «аеродинаміка» Томського університету. Після його закінчення наша група отримала направлення в космічний центр Корольова в тодішньому селищі Підлипки (нині місто Корольов). Пройшла співбесіди, але брати мене на роботу не поспішали. На останній один із членів комісії порадив повертатися назад. Але я була настирливою, мала хороші знання, тому без проблем влаштувалася на кафедру теоретичної механіки Томського політехнічного інституту. Згодом із чоловіком, фізиком за професією, перейшли в Нововосибірське академмістечко, у якому функціонували 23 науково–дослідних інститути. Також викладала в Нововосибірському університеті, де й захистила дисертацію. В інституті прикладної механіки викладала напрям, пов’язаний із космічними дослідженнями, тож мала першу форму допуску до секретної інформації.
— Свою наукову діяльність ви продовжували в Києві?
— Нашу сім’ю завжди вабила Україна. Батьки в 1958 році переїхали на Волинь. Нам дозволили поселитися тільки в Нововолинську, де будували шахти. А після смерті чоловіка я потрапила до Києва. Працювала в інституті підвищення кваліфікації, де очолила наукову лабораторію з комп’ютеризації всіх фінансово–економічних закладів України. На запрошення американських колег півтора року працювала в приватному коледжі в цій країні. За сімейними обставинами переїхала до дочки у Варну. А коли захворіла мама, у 2001–му повернулася в Нововолинськ, де згодом мені запропонували очолити спілку політв’язнів і репресованих. Громадською роботою займаюся й у Варні, де проживаю нині. Але досі є громадянкою України.
— Які враження справила на вас наша країна?
— Душа болить, коли стежу за подіями в ній. Утішаюсь, що українське суспільство стає більш освіченим, активним, тому є надія, що державність буде збереженою. Оскільки ознайомлена з діяльністю української діаспори в Болгарії та інших країнах, підтримую пропозицію, щоб допустити до участі у виборах президента та Верховної Ради її представників. І обов’язково забезпечити голосування всіх українців за кордоном.
«Прикро, що в Софії можна побачити прапори «ДНР» і «ЛНР»
— Знаю, що у Варні ви ініціюєте багато різних проукраїнських акцій.
— Ми зареєстрували громадську організацію «Українська діаспора міста Варна і Варненської округи», яка налічує 350 чоловік. Здебільшого це люди 30–50 років. Ця організація має прекрасне приміщення, яке нам подарував болгарський підприємець, котрий закінчив Львівську політехніку, одружився з українкою й веде нині бізнес у себе на батьківщині. На нашій будівлі встановлено три стяги — український, болгарський та Євросоюзу.
— Галино Іванівно, вам, напевно, непросто працювати через проросійську налаштованість вищого болгарського керівництва?
— Мер Варни — напівукраїнець, тому ставлення місцевої влади досить хороше. А от щодо їхньої загальної прихильності до Росії, то це відчувається скрізь. Але й у таких умовах ми проводимо свої акції. Біля пам’ятника нашим воїнам, котрі загинули за свободу Болгарії, посадили калину, яку привезла наша діаспорянка з Горохова. Прикро, що росіяни почуваються там комфортно, а в Софії навіть можна було побачити прапори «ДНР» і «ЛНР».
— Які невідкладні завдання ставить перед собою організація?
— Усі її члени знають Гімн України. Я їх навчила вітатися «Слава Україні!», а всі заходи розпочинати з «Отче наш…» Раділа, коли Олег Скрипка створив марш ОУН–УПА «Зродились ми з великої родини», про що й розповіла своїм побратимам. Зараз працюємо над тим, щоб у Варні спорудити українську церкву. Клопочемося, щоб у місті був почесний консул, і серед багатьох кандидатур хочемо бачити нашого представника.
— Під час перебування в Нововолинську ви, крім рідних, зустрічалися, напевно, з друзями по духу?
— Спілкувалася з подружжям Каліщуків. Олександр Пилипович — національна гордість усієї України. Знаю, що його молитовні пісні зі збірки «Безцінний скарб» звучать у багатьох церквах Європи. Тому висловлю клопотання про вшанування нашого соловейка. Підготовлено звернення до міської влади про спорудження в Нововолинську пам’ятного знака трьом категоріям людей — політв’язням сталінського ГУЛАГу, репресованим на довічне заслання в Сибір, депортованим із Польщі в рамках операції «Вісла», яких у шахтарському місті проживало більше семи тисяч. Жаль, що не вдалося знайти портрети національних героїв, зокрема Семена Петлюри та Романа Шухевича, які обіцяла привезти у Варну. Тому обов’язково сюди повернуся.
