«Най буде заздрісно всім хлопцям, що вона така маленька, а герой!»
Андріана Сусак із села Вербовець Косівського району на Івано–Франківщині з позивним Малиш залишила фронт лише на п’ятому місяці вагітності. Пройшла ключові операції на Луганському напрямку. В минулому — перекладач відомої фармацевтичної компанії. За документами — швачка, за спеціальністю — штурмовик батальйону «Айдар». Зараз не воює, виховує сина Макарчика. Він теж учасник бойових дій. Має довідку, що «внутрішньоутробно перебував у зоні АТО». Чоловік Максим продовжує службу: спочатку був у морській піхоті, нині — у спецназі
«Якщо Малиш була попереду, ніхто з наших не мав права боятися. У бій вона йшла першою. І піклувалася про всіх: і про медикаменти подбає, і про зв’язок… Уявляєте, на п’ятому місяці вагітності була ще на фронті! Хлопчика народила. Ми згодом і на хрестинах були…» — читаю спогади заступника командира штурмової групи батальйону «Айдар» Петра Карпуся. А вона справді така маленька — просто дівчинка. Не можу уявити, як носила на собі 25 кілограмів бойової амуніції... Коли готувала матеріал про цю сміливу жінку, мій мирний світ усоте перевернувся.
Отакі ми, добровольці, в майках і кедах
— Я працювала бренд–менеджером у Києві. В останні дні листопада 2013–го повернулася з Японії і пішла на Майдан подивитися, що робиться в центрі міста… І фактично залишилася там до 8 травня наступного року, — говорить Андріана. — Добровольцем, у кедах і майці, вирушила з Майдану на Луганщину. Ми приїхали, як «дитячий табір», із «дорослими» афганцями. Психологічно було дуже важко. Люди вмирали в мене на руках, а я їм все одно кричала: «Треба жити!». Викликала авіацію, артилерію, копала бліндажі у мінус 25 °C, налагоджувала зв’язок і волонтерку.
Андріана не вважає, що захищати Батьківщину — це суто чоловіча чи жіноча справа. Це робота патріотів. Вона здобула вищу освіту, могла бути військовим перекладачем, але в Міністерстві оборони зробили її швачкою. Після Мінських домовленостей наступи закінчилися, війна стала позиційною. Полковники, генерали телефонували їй і казали: треба підготувати бойовий наказ і всіх оформити як роту вогневої підтримки, тож що може робити швачка на фронті? Жінка їм відповідала: «Кажіть, що я шию хлопцям шкарпетки».
— Мені доручили оформляти документи на бійців, — говорить Андріана. — 25 травня у наших хлопців була перша бойова операція. З пораненими. Я зрозуміла: поки вони там воюють, я теж не сидітиму за документами. Вийти на позицію випросила наказ у комбата Сергія Мельничука. Одягла балаклаву й пішла звільняти місто Щастя. До речі, тоді нам ще видали по гранаті, пожартувавши, що їх треба буде повернути. А я боялася гранат. Тому свою обмотала скотчем і заховала у ліфчик, щоб не загубити і потім обов’язково віддати… Навіть не вміла, як нею користуватися.
Спочатку була ейфорія: відвойовуєш у ворога свою територію. А потім пішли «двохсоті». Одного було вбито за два метри від Андріани. Тоді вона зателефонувала своїм батькам і попросила їх за все вибачити.
Симпатія, квіти, цукерки — усе на війні
— За три місяці 2014–го я втратила понад сотню друзів, — говорить дівчина–боєць. — Коли їхала додому, рахувала імена, позивні тих, кого вже нема. Спогади — страшні. У Хрящуватому йдемо на блокпост якраз під час штурму. Й один хлопчина ліворуч від мене. Обертається, усміхається, махає мені… Потім до спостережного пункту доїжджає — і… все. Колись я напишу про Щастя. Про соняшники, КамАЗ, навантажений відірваними руками і ногами…Як це забути?! Командира з Донецька, у якого — четверта війна. Ми могли під час наступу жартувати, підтанцьовувати і співати Гімн України.
Зі своїм майбутнім чоловіком дівчина познайомилася в лісі поблизу села Нянчино. Він із Могилева–Подільського, що на Вінничині. Спочатку були в різних ротах, а згодом хлопець став у неї командиром.
— Підходить до мене, дивиться, а очі такі голубі–голубі, — пригадує Андріана.
— Привіт! Я — Макс. Потім симпатія, квіти, цукерки — усе на війні.
Не можу уявити, як вона носила на собі 25 кілограмів бойової амуніції...
Нині впевнена: те, що ми пережили, викликало справжні, чисті стосунки. Бо рідними зробили нас інші цінності. Ми звикли жити в окопі. Приїхали, а тут постіль, душ, є що їсти. Там цього не було…
На початку Андріана обманювала батьків. Особливо, коли у 2015 році вони дізналися про її вагітність. Досі не переглядають воєнні відео, бойові фотографії. Виходять, коли приїжджають до доньки побратими. Їм дуже важко…
— Пригадую, зателефонувала батькові, сказала, що на війні. Пояснила, що не можу сказати, де перебуваю. Мене у дитинстві називали Нянею… І я натякнула татові: «На мапі, у східних краях, знайдеш село, яке нагадає тобі моє дитяче прізвисько, — і побачиш, де перебуваю…» — каже Адріана.
— Хочеться туди. Щодня. Навіть коли народила сина, не сприймала, що я тут, — продовжує жінка–доброволець. — Люди, які не були на війні, мене просто не зрозуміли б. Одна справа — розповідати комусь про наступи. Інша — згадувати, як пишеш прощальні листи, перевдягаєшся в цивільний одяг і їдеш на перемовини, щоб спробувати витягнути наших полонених. Був у мене випадок, коли мав відбутися обмін, і на Луганщину приїхала мама Сергія Пархоменка. Ми з нею стояли у Станиці, у сірій зоні, чекали до дванадцятої ночі. Було вже зрозуміло, що Сергія не привезуть, але я не знала, як забрати звідти маму. Вона почала кричати: «Сину! Я тут!»… Через рік подзвонила мені і сказала, що тіло Сергія знайшли у морзі. ДНК збіглася.
«Медсестри кожні 15 хвилин прибігали: боєць АТО народжує»
Пологи Андріани були в Івано–Франківську. Сміється, бо медсестри кожні 15 хвилин прибігали дивитися — боєць АТО народжує. А бойовий малюк — викапаний батько. Няньчити маленького допомагає і його прабабуся Василина. Вона не ходить. Андріана з нею проживає й доглядає. Отак покладуть дитину поруч, вона його бавить, співає, біля неї хлопчик і засинає…
— Мала їхати додому ще на третьому місяці вагітності, однак виникли проблеми з документами, — говорить Малиш. — Броника не носила, бо він заважкий, їсти весь час хотілося. Я в той час береглася, не ходила в розвідку. Натомість налагоджувала зв’язок, супроводжувала волонтерів, їздила на машині. Іноді ризикувала. Була операція, коли ми мали зайти в Первомайськ. Мені казали, що там козачки тримають наших полонених. І я так хотіла кожного з них обійняти, сказати: «Хлопці, Україна прийшла». Тому я впросила чоловіка дозволити поїхати мені туди як медику.
Брати участь чи ні у фільмі «Невидимий батальйон» Андріана дуже вагалася. А потім зрозуміла, що їй є що сказати людям. Вона своїми тендітними руками витягувала двометрових поранених чоловіків із поля бою, викликала артилерію, налагоджувала зв’язок. Але найголовніше — підбадьорювала хлопців, бо коли дівчина йде вперед, чоловіки стають сміливішими.
— Я не знаю, чи буде цікава моя історія людям, бо на полі бою в нас не було камер, — говорить Андріана. — Та й що там знімати? Як хлопці падають? Падають і падають… У фільмі я вперше заплакала перед людьми — і мені стало легше. Загалом добровольців можна сприймати по–різному. Але ми повинні усвідомити, що саме вони зупинили у 2014–му російську навалу. Там усе було по–справжньому: і кохання, і страх, і біль, і щастя… І щодня я хочу туди, на передову. Можливо, хтось втомився від війни. Але ж ми її не закінчили…
Андріана і далі продовжує боротися. Тут. На мирній землі. Проблема полягає в тому, що неоформлені бійці ніяк не можуть отримати довідки про участь в АТО. Тому статус учасника бойових дій мають давати і на основі показів інших військових, бійців бригад, які були поряд. Патріотичний запал жінці передався від дядька — бабусиного брата. Той воював в УПА, його вбито в рідному селі. На тому місці стоїть пам’ятний хрест. За зв’язки з партизанами всю родину вивезли до Сибіру на 20 років. Андріану нагородили срібним тризубом «Народний герой України». Її мама цим пишається: «Най буде заздрісно всім хлопцям, що вона така маленька, а герой».
З Андріаною домовилися поспілкуватися телефоном, однак вона на зв’язок того вечора не вийшла. Згодом я дізналася, що у бліндаж її побратима Яни Червоної влучила міна… У неї залишилося двоє маленьких діток. Просто процитую слова Андріани, які вона залишила на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «…Передавай привіт нашим… Тому я ненавиджу війну…»
Власта КРИМСЬКА
За матеріалами сайтів:
«ZN.UA», censor.net.ua,
womo.ua.