Програна битва
Ми програли. Можна сказати пафосно — програла Україна. Та шанс їй залишімо
Програли ми. Конкретні люди. Зі своїми тривогами, болями, злістю, любов’ю, сподіваннями, очікуваннями. Колись, як усе стишиться, ми зможемо спокійно проаналізувати те, що з нами відбувалося протягом цього передвиборчого процесу. Можливо, ми зрозуміємо одне одного — тих, хто не мовчав протягом цього серіально–зґвалтованого періоду, і тих, хто мовчав, тому що ненависть до чинного переважила все інше. І навіть інстинкт самозбереження.
Що ми маємо робити зараз?
Не опускати рук. Вибори — це не футбол. Це не покричали, пошуміли, у дудки посвистіли — і розійшлися.
А от період після виборів — це як період після футболу. Коли розходяться всі, але хтось закочує рукава і починає чистити, мити, прибирати і лагодити потрощене. І хтось підсипає насіння, щоб виросла гарна трава на витоптаному полі. Потім знову, на цій молодій траві, бігатимуть футболісти, а з трибун кричатимуть уболівальники. І знову хтось прийде прибирати…
Та прибирають, як правило, ті, хто не смітив. І траву сіють ті, хто її не витоптував. Отак і з країною. Її рятують не ті, хто заганяє у морок. Не ті, хто прагне знищити. Не ті, хто хоче розтрощити.
У кожного з нас своє маленьке футбольне поле, де варто прибирати відразу, щойно закінчиться матч. Прибирати попри все — непогоду, відсутність допомоги, вітер в обличчя, погане насіння, що не завжди проростає. Прибирати попри зневіру і безнадію. Кожен з нас багато знає і вміє, не чекає манни небесної чи дива, проживав різні періоди в житті та, переконана, має свій план на найближчі два–три роки.
Не опускати рук. Вибори — це не футбол. Це не покричали, пошуміли, у дудки посвистіли — і розійшлися.
Хтось поїде. Бо життя має властивість катастрофічно швидко проходити, і в багатьох уже немає ані сил, ані часу, ані ресурсів борсатися наново і боротись за базові речі.
Хтось піде у свою «внутрішню Монголію», буде малювати фіалки і фікуси, пекти пиріжки і дивитися серіали про кохання.
Хтось буде жити звичним життям, бо щоденні клопоти не завжди залишають вибір і альтернативи.
Хтось точно буде боротися за країну. Щоденно і віддано. Незважаючи ні на що. Не жаліючи себе. Розуміючи, що інакше не можна.
І той, хто боротиметься, обов’язково переможе.
Нас менше. Але нас завжди було менше. І в 2014–му, і зараз. Було б дивно, якби після всіх репресій, знищень, розстрілів і голодоморів нас було більше. Якість ніколи не буває масовою.
Тримаймося разом — і все буде Україна!
Зоя КАЗАНЖИ,
журналістка, міжнародний медіа–тренер, громадський діяч, письменниця, відома одеська блогерка, радник із комунікацій, агенція E’СOMM
