«Про кого я думаю?»
Це була втеча. Чи порятунок?
Ми сидимо в темряві. Демону нема необхідності набирати тієї подоби, якої надає йому моя уява — тож він зараз і є темрява, густа і сповнена жахіть. Присутність Ангела урівноважує мене. Ми мовчимо
Холод абрикосових днів проникає крізь відчинене вікно, роздирає легені. Запах розквітлих дерев звучить на якихось занадто високих нотах — задихнешся їх взяти. Сповнене тим запахом повітря тече твоїми судинами — холодне, солодке, нищівне. Вечори, як стилети. Здається, серце може тріснути, як брунька чи насінина, — і прорости…
– Про кого ти думаєш? — звучить у мені голос демона.
– Питання мало би бути — «про що?» — уникаю відповіді я.
– Ти ж думаєш про когось, а не про щось, — насміхається з мене темрява.
– Навіщо тоді запитуєш?
Він був усемогутнім. Від нього залежало моє все. І я належала йому. Він був того вартий.
Я думаю про його руки, які завжди здавалися мені витвором якогось бога, який задумав їх такими — сильними і ніжними, з довгими чуттєвими пальцями. Я любила відчувати тепло і запах його шкіри. І доторки цих рук. Думаю, тут не обійшлося без магії й містики. Інакше чому б я так відчувала ті доторки? А я відчувала їх гостро і солодко. І весь світ зникав.
Потребувала того, як порятунку. Як чергової дози наркотика. Мені необхідна була його присутність. Аби заповнити порожнечу в душі, в житті, у просторі, у всесвіті… Він був усемогутнім. Від нього залежало моє все. І я належала йому. Він був того вартий.
Він ніколи не поспішав. Ми цілувалися, не заплющуючи очей. Він дивився так, ніби знав про мене все. Ніби читав мої думки. І вже передбачив перебіг усіх поєдинків. І вже переміг.
Іноді наші погляди схрещувалися, як рапіри. Клинки іскрили, ударяючись металом об метал. Я випробовувала його, хоч знала: він дорівнює. Знала з першої секунди.
Коли я кусала його до крові, відчувала, що він мій — навіть на смак.
Я знищила це, коли зрозуміла, що своїх порожнеч кимось не перекриєш.
Коли це стало залежністю — я пішла.
Бо люди виростають із залежностей. Як колись у дитинстві — з куплених лиш нещодавно черевичків, які муляють. І заважають тобі іти далі.
Далі, буває, ідеш босий.
Викидаєш у якусь випадкову річку ключі від свого серця.
– Це була втеча? — питає демон.
– Можливо. Або порятунок… Просто відтоді іноді в темряві навесні мене доводить до божевілля холод абрикосових днів…
Ші МУР, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор
