Дорогий чоловіче! Я. Потребую. Більше допомоги…

20 хвилин потому ти зайшов до нашої кімнати з дитям, яке ще розпачливо плакало. Поклав його в колиску й обережно посунув на кілька дюймів ближче до мого боку ліжка, давши зрозуміти, що вже закінчив його доглядати.

У той момент хотіла накричати на тебе. Я сиділа з дитиною весь день. І була готова прокидатися посеред ночі, щоб погодувати добре малюка. Найлегше, що ти міг би зробити, — ​це просто посидіти з ним трохи увечері, аби я могла спробувати заснути. Лише кілька годин дорогоцінного сну. Чи я занадто багато прошу?

 

 

Ми обоє спостерігали, як наші батьки виконували типові ролі матері та батька. Весь тягар турбот про дітей лягав на плечі наших мам. А татусі були здебільшого вільними. Вони були чудовими батьками, але від них не вимагалося витрачати багато часу на заміну пелюшок, годування і догляд за дітьми. Наші матері були супержінками, які підтримували сімейне вогнище: готування, прибирання і виховання дітей. Кожна допомога батьків віталася, але на неї не очікували.

Я бачу, як ми щодня все більше і більше занурюємося в сімейну рутину. Мій обов’язок — ​годувати сім’ю, підтримувати будинок у чистоті й піклуватися про дітей, навіть коли я знову працюватиму. Здебільшого звинувачую в цьому себе. Адже я сама створила ілюзію того, що можу з усім цим упоратися. І, чесно кажучи, хочу.

Ще я бачу, що і мої подруги, й інші мами справляються з усім, причому на «відмінно». Знаю, що і ти помічаєш. І якщо вони здатні, якщо і наші мами робили все це так добре заради нас, чому я не можу? Я не знаю.

Можливо, наші друзі грають на публіку і при цьому потай вою­ють. Може, наші мами роками страждали мовчки, а тепер, 30 років потому, просто не пам’ятають, наскільки було важко. Або, можливо, — це те, за що картаю себе щодня, — я просто не годжуся для такої ролі. І як би не здригалася від однієї лише думки про це, хочу сказати: я потребую більше твоєї допомоги.

У певному сенсі я відчуваю себе невдахою вже через те, що прошу. Адже ти допомагаєш. Бо чудовий батько і прекрасно даєш раду дітям. І, більше того, мені має бути легше від цього — чи не так? Але я людина, у мене є лише 5 годин для сну, тож страшенно втомилася. Ти потрібен мені.

Вранці мені треба, щоб ти доглянув старшу дитину, а я в той час могла подбати про молодшу, приготувати всім обід і випити чашку кави. І доглянути — не означає залишити її перед телевізором. Це значить переконатися, що вона сіла на горщик, нагодувати її сніданком, дізнатися, чи не хоче вона води.

Мій обов’язок — ​годувати сім’ю, підтримувати будинок у чистоті й піклуватися про дітей, навіть коли я знову працюватиму. 

Вночі мені потрібен час, щоб розслабитися в ліжку, знаючи, що наша дитина спить у своїй кімнаті, а за карапузом дивишся ти. Розумію, що важко слухати плач малюка. Але якщо я можу доглядати за дитиною і заспокоювати її весь день, то ти впораєшся з цим уночі протягом 1–2 годин. Будь ласка. Ти потрібен мені.

На вихідних мені треба більше часу, коли я можу вийти з дому сама і відчути себе людиною. Навіть просто пройтися по вулиці або зайти до магазину. Й іноді, коли здається, що все під контролем, мені все одно потрібна твоя підтримка. Щоб ти запропонував мені піти прилягти, поки діти сплять. Або почав мити посуд. Ти потрібен мені.

Нарешті, я хочу почути, що ти вдячний за все, що я роблю. Хочу знати, що ти помітив: усе випрано, а на столі смачна вечеря. Хочу впевнетися, що ти цінуєш те, що я постійно годую груддю і зціджую молоко, коли на роботі, в той час як мені було б легше обійтися готовими сумішами. Сподіваюся ти помічаєш, що я ніколи не прошу тебе залишитися вдома і пожертвувати твоїми корпоративними і спортивними заходами. Як годиться мамі, завжди буду вдома готовою піклуватися про дітей, поки тебе немає поруч, що, власне, і роблю.

Знаю: все відбувається не так, як це було в наших батьків. Я б дуже хотіла впоратися з усім, причому так, щоб збоку це виглядало легко. І мені не потрібна похвала за те, що роблю ті речі, яких і так від мене чекають як від мами. Але я піднімаю білий прапор і визнаю: що я — лише людина. Кажу тобі, як сильно ти мені потрібен і, якщо це триватиме в такому ж дусі, я просто зламаюсь. А це зашкодить тобі, дітям і нашій родині.

Отож погляньмо правді у вічі: я тобі теж потрібна.

...Як інформує сайт tutkatamka.com.ua, тисячі користувачів соц­мереж поділилися цим листом на своїх сторінках. Він викликав безліч коментарів. Деякі жінки дякували своїм чоловікам за те, що їм не доводиться просити допомоги, і вони завжди отримують підтримку. Однак багато хто дякував саме авторці за те, що вона озвучила ті думки, про які мами боялися зізнатися.

А як ви ставитеся до слів місіс Селести? Чи є у вашому житті або в житті ваших знайомих такі ситуації? Можливо, ви вважаєте, що впоратися з ними легко, і вони не варті того, щоб писати відверті листи про наболіле? А може, це справді реальна проблема сучасних сімей, яка заслуговує більшої уваги?

Пишіть і нам: [email protected] або 43025, просп. Волі, 13, м. Луцьк.

Селеста ІВОНН (Celeste Yvonne),

блогер, громадський діяч, мама двох дітей (США).

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.