Микола Федорович вважає, що вижив, бо потрапив в артилерію, а не піхоту.
9 Травня Микола Пахольчук одягне свій піджак із бойовими нагородами
У свої майже 94 роки уродженець села Незвір Рожищенського району досі пам’ятає усі воєнні перипетії: і героїчні шляхи артилериста, який зустрів День Перемоги у Відні, і як потім продовжив службу в… Ірані
«Солдатику, ховайся сюди! Двічі в одну воронку не влучають»
Дев’ятнадцятилітнього Миколу Пахольчука разом з іншими п’ятьма односельцями, серед яких був і найкращий друг Петро Михальчук, мобілізували у травні 1944- го. За місяць до того провели батьки Миколи на фронт старшого сина Данила, котрий залишив удома молоду дружину та крихітну донечку.
— Залізницею завезли нас аж за Москву, у місто Пензу, для проходження військових навчань. Два місяці вчили стріляти, годували абияк, багато хто захворів, — згадує перші дні військової служби Микола Федорович. — А потому відправили на фронт в Угорщину.
Мінометний дивізіон, у який потрапили Микола Пахольчук із товаришем Петром Михальчуком, стояв на підступах до Будапешта.
— Німець стріляв немилосердно, бомбили. Ми ж відстрілювалися 120-міліметровим мінометом. Усе палає, гримить. Ворожа куля поцілила в їздового, який постачав боєприпаси. Довго не роздумуючи, командир Панщин запитав: «Пахольчук, ви із Західної України, управляти кіньми вмієте? Будете підвозити боєприпаси на передову». Я тільки кивнув. Так Петро залишився біля міномета, а я взявся до коней, — розповідає Микола Пахольчук.
Скільки разів їздовий Пахольчук вирушав у тил і повертався з боєприпасами на передову, годі й полічити. І щоразу в дорозі чаїлася нова небезпека.
— Жену ті коні, а німець то переді мною, то позаду влучить. Страшно, але розумієш, що тебе чекають із мінами там, на передовій, і їдеш чимдуж. А якось дуже бомбили з повітря, коні норовились, як чую біля великої вирви хтось гукає: «Солдатику, ховайся сюди! Двічі в одну воронку не влучають». Пересиділи ми в тій ямі бомбардування. Уже кілька годин не стихав обстріл. Я знову повертався по міни, коли бачу — поранений лежить і стогне. Зупинився я, перев’язав його чим мав і попрямував далі, — згадує бойові будні сивочолий ветеран.
Через усе життя пронесли вірну чоловічу дружбу Микола Пахольчук та Петро Михальчук.
Рік часу пліч-о-пліч йшли фронтовими стежками друзі-односельці, підтримуючи один одного. Щиро раділи, коли приходила довгождана вісточка з дому, втішали, коли листи десь губилися в дорозі. У Відні, столиці Австрії, зустріли товариші День Перемоги. Та на цьому військова служба не закінчилася. Спочатку їх дивізіон дислокувався в Ростові-на-Дону, а згодом дороги побратимів розійшлися. І якщо Петро Михальчук, за словами ветерана, потрапив на радянсько-японську війну, про яку ми всі знали, то сам Микола Федорович більше року ніс службу в Ірані. Скажу відверто, про так звану «Іранську кризу» на уроках історії нам не розповідали, тому спогади ветерана, хай і плутані, були особливо цікавими. Бо саме завдяки цим розповідям дізналася про невдалу спробу розширення радянської зони впливу на Іран у 1945–1946 роках — ще одну сторінку політики Сталіна.
Завершилася військова служба рядового Пахольчука у Білорусії, де до травня 1948-го Микола Федорович із побратимами працювали на відбудові аеродрому «Барановичі».
«Жили у землянці, працювали всією родиною, аби заробити лісу на нову хату»
Повернувшись у рідний Незвір, Микола Пахольчук застав гнітючу картину: від хати залишилося лише згарище, а старенькі батьки мешкали у землянці.
— Добре, що хоч корова була та віл, то з голоду не вмерли та мали чим землю обробляти. Тішило й те, що хоч пораненим, але повернувся до сім’ї з війни і старший брат Данило, — розповідає Микола Федорович.
Нелегко жилося в повоєнний період, коли організовували колгоспи, це теж добре пам’ятає ветеран.
— Тільки-но повернувся додому, як кличуть у сільську раду: обклали податками, змусили платити холостяцьке. Тоді з цим було строго, — згадує важкі повоєнні роки Микола Пахольчук.
Працювали всією родиною, аби заробити лісу на нову хату.
— А що ми тоді мали? У чому повернувся з війни, ото й вся одіж була. В сусідніх Боровичах жила тітка, а її син добре шив, то перешивав дещо і нам. У тому ж селі і дружину зустрів, у 1949-му з Глафірою одружилися, — оповідає Микола Федорович.
Глафіра Минівна була справною господинею: і шити вміла, і будь-яку домашню роботу виконувала до ладу. Разом Пахольчуки виростили двох доньок — Ганну та Ніну.
Весь вік пропрацював наш співрозмовник у місцевому колгоспі: спочатку в будівельній бригаді, пізніше — сторожем. Через усе життя пронесли вірну чоловічу дружбу Микола Пахольчук та Петро Михальчук. Підтримували один одного і в щоденних життєвих турботах, і в моменти радості. У День Перемоги йшли до обеліска Слави, зустрічалися зі школярами, згадували загиблих односельців і буремні роки війни. На жаль, кілька літ тому відійшов у Вічність і його бойовий побратим Петро Михальчук.
Нині Микола Федорович уже півтора десятка літ проживає після смерті дружини в дочки Ніни, яка мешкає в сусідньому Лукові. Інвалід першої групи, що ледь пересувається на милицях по хаті, вже не ходить до обеліска. Вшанувати ветерана представники місцевої влади приходять додому. Але 9 Травня було і залишається для Миколи Федоровича святом перемоги життя над смертю, святом пам’яті тих, хто не повернувся з воєнних доріг. Цього дня Микола Пахольчук традиційно одягає жакет із нагородами і розповідає про все, що довелося пережити в роки Другої світової війни, вже своїм внукам та правнукам, які обов’язково приїжджають до дідуся в цей пам’ятний день.
