Стокгольмський синдром, або Заручники минулого

Андрій КУРКОВ, український письменник російського походження, журналіст, кіносценарист, колонка на сайті obozrevatel.com

Але я все ж таки в це не вірю. Тобто в нові хвороби, які придумують лікарі. З іншого боку, спостерігаю регулярно нові соціальні віруси, які вражають суспільство або просто гальмують його одужання. Я бачу, звідки ці віруси приходять і як вони намагаються викликати «соціальні» епідемії й аномалії, мета яких лише одна — ​паралізувати сьогодення і змусити людей повернутися в минуле, в минуле, якого вже нема і не буде.

Створенням цих вірусів, як і більш очевидних для багатьох комп’ютерних вірусів, займаються сотні і тисячі по-своєму талановитих людей. Отримують хороші гроші, але не гривні, а рублі. Бо працюють на території сусідньої Російської Федерації, котра і сама давно є полігоном, на якому з різним рівнем успішності перевіряється ефективність нових «соціальних» вірусів. Ось і фотографії діточок, одягнених власними батьками у військову форму часів Другої світової війни, з дерев’яними «калашниковими» в руках, світлини дитячих колясок, оформлених до 9 Травня як танки або «катюші» (на фото) — ​це все результат успішного впровадження одного з таких вірусів.

І все заради того, щоб знову показати, що Україна — ​це не просто пострадянський, а все ще спільний радянський простір, де люди за командою з Москви готові ходити строєм, носити в руках те, що скажуть по телевізору — ​а на згаданих каналах іде та ж московська інструкція: треба взяти портрет діда, приклеїти до фанерки і на ціпку нести її під «старые песни о главном».

Той, про який я говорю, можна умовно назвати «календарним», оскільки його вмикають у переддень радянського Дня Перемоги. У Російській Федерації він уже настільки вразив суспільство, що і вмикати його особливо не треба. Пустили по радіо і телебаченню кілька пісень-імпульсів — ​і процес пішов. Але він, звичайно, потребував модернізації, щоб культ перемоги не здавався застарілим, нафталіновим. Тож цьому «святу» надали елементів мексиканського Дня мертвих. Ну а далі вже запустили механізми соціальних мереж, культурних відділів посольств РФ, будинків дружби і товариств співвітчизників. І ось уже по всьому світу марширують ті, хто став носієм цього вірусу, навіть не здогадуючись про свою хворобу, про власну роль в епідемії.

В Україні, де в останні роки зі зрозумілих причин посольство Росії стоїть із закритими жалюзями на вікнах і за колючим дротом, роль його виконує телеканал «Інтер» зі своїми дрібнішими канальчиками, на яких грізними радянськими голосами рекламується в ці дні концерт до Дня Перемоги і «марш» безсмертного полку, закамуфльований під акцію «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

І все заради того, щоб знову показати, що Україна — ​це не просто пострадянський, а все ще спільний радянський простір, де люди за командою з Москви готові ходити строєм, носити в руках те, що скажуть по телевізору — ​а на згаданих каналах іде та ж московська інструкція: треба взяти портрет діда, приклеїти до фанерки і на ціпку нести її під «старые песни о главном».

Якщо не боротися з цим вірусом, якщо хоча б не змусити його мутувати, то наслідки будуть сумними і політичними. І нової України не буде. Бо нове не будується під «старі пісні про головне» і під тупання ніг, співзвучне такому тупанню на Красній площі в Москві.

Так, минуле не відкинути, воно залишиться. Але далеко позаду, за спиною. А наше сьогодення, розбомблене снарядами, привезеними з РФ на Донбас, розстріляне «зеленими чоловічками» і офіцерами-у-відпустці-за-свій-рахунок, частково захоплене Росією із застосуванням усієї своєї військової потужності, як це сталося у Керченській протоці, вимагає іншого ставлення до пам’яті і до реальності.

У нас є мільйони українців, які загинули під час Другої світової війни, є мільйони загиблих у сталінському ГУЛАГу, є десятки і сотні тисяч загиблих під час і після депортацій. Але є і тисячі загиблих на Донбасі, зниклих безвісти у Криму при окупації і після анексії, є десятки викрадених громадян, посаджених в російські в’язниці за свої політичні переконання і за те, що вони мають міцний імунітет проти «вірусів», які нам намагається нав’язати країна-сусідка.

Портрети загиблих і зниклих безвісти на Донбасі, портрети Небесної сотні і десятків кримських татар, що сидять у російських в’язницях за те, що не визнають анексію — ​ось що повинні нести на цій акції громадяни України, якщо вони не хочуть знову одного разу прокинутися в Радянському Союзі. Ну, а далі, за першими колонами можна нести і фотографії своїх дідів: загиблих, посаджених, розстріляних — ​дідів, які і знати не могли в той час про існування свободи слова, свободи друку, свободи зборів і маніфестацій.

У кожного часу свої герої. Наші нинішні герої — ​не павлики морозови й олександри матросови, а Олег Сенцов, Володимир Балух, Ільмі Умеров, Ахтем Чийгоз, військовополонені українські моряки…

…і багато тисяч інших, без самопожертви і самовідданості яких Україна б не вижила.