На сцені їм закоханих грати не доводиться.
«Ну хто ще так може — життів сто прожити?»
На це здатні лише актори. Вони проживають цих сто життів на сцені, щоб ми виходили з театру з новими поглядами на речі. Моя розмова — з театральним подружжям, провідними артистами Волинського академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Людмилою та Ігорем Натанчуками
9 років у шлюбі, а 18 — у парі на сцені
Вони однолітки, разом навчалися в училищі й університеті, практикували в театрі, де й загорілася перша іскра кохання. Можливо тому їхні циганка Аза й Василь, Мавка й Лукаш такі справжні, що кохання акторам не доводиться грати? Хоча й у парі з іншими партнерами ці герої не менш реалістичні. У чому секрет? Розповість театральна гримерка — священне місце, що знає етапи становлення професіонала.
Людмила виросла в гримерках. Її батьки — актори Волинського обласного академічного театру ляльок Валентина та Петро Савоші, тому іншої професії й не уявляла. Грала школяркою, перемагала на конкурсах читців. У 10 класі 2001–го вступила на експериментальний курс у Волинське училище культури й мистецтв.
Ігореве акторство почалося із театральної студії при Палаці учнівської молоді (а, може, теж завдяки генам, тато трохи працював актором, вчився на режисера). Зайшов із товаришем на новорічну репетицію, а Діда Мороза не було, і керівник Віктор Лаговський попросив за нього прочитати репліки. Вийшло весело, так почав займатися, захопився, а коли почув про набір на акторський курс, спробував і вступив, хоч і думки були йти в медичний.
І хвилювання є перед кожним виходом, особливо на прем’єрах, і на малій сцені, коли дуже близько до глядача, дихаєш з ним одним повітрям.
— Про наше з Людмилою знайомство любить згадувати її мама, — каже актор, — Валентина Іванівна почула, що я так зверхньо сказав: «Оця теж буде з нами вчитися» — «Не «оця», в неї є ім’я». Я підійшов і подав руку: «Мене звати Ігор», а Люда засоромилася. — А потім ми подружилися, — усміхається Людмила. — Чотири роки в училищі і стільки ж в університеті, з 2001–го бачимося щодня.
Актори розповідають, як на початках навчання студентів залучали у вистави драмтеатру, в масовки, давали маленькі ролі. Не вистачало молоді, і Богдан Береза та Михайло Ілляшенко спеціально набрали цей курс. Навчання було за програмою університету ім. Карпенка–Карого. Народний артист України Анатолій Романюк викладав майстерність, сценічну мову — заслужена артистка Світлана Органіста, приїздили режисери з Києва, народний артист Федір Стригун зі Львова. Такому можна лише позаздрити. Майже всі після цього курсу влаштувалися в театри, а училище отримало ліцензію на спеціальність. Але вищу освіту мусили здобувати в Рівному. І аж через 9 років після знайомства у 2010–му Ігор і Людмила одружилися. А як на сцені грати кохання з іншими?
— У нас не було ревнощів ні спочатку, бо розуміли, що набуваємо досвіду, ні зараз, бо сприймаємо це як роботу, хоча взаємосимпатія — не виняток, але вона минуча, як і роль. Ну як ревнувати, коли у нас і друзі спільні на двох?
— А може, позитивні сімейні стосунки передалися від батьків? Не раз спостерігаю за чудовою театральною парою акторів Савошів.
— Батьки — це мій ідеал. Вони, до речі, теж років вісім зустрічалися, поки одружилися, — розповідає Людмила.
І хоч, крім театру, де артистка ще й співає, Натанчуки проводять багато міських та приватних заходів і майже не мають вільного часу, у понеділковий вихідний таки їдуть допомагати батькам у прилуцьке село Боголюби, тут і черпають натхнення.
— Ото як візьмемо своїх друзів–артистів, то й посадимо всю картоплю. А батьки стіл накриють і разом влаштуємо пікнік, — ділиться Ігор.
Вона мріє зіграти Жанну д’Арк, а він — найхоробрішого козака
Режисер Михайло Ілляшенко вважає виставу «Циганка Аза» вищим акторським пілотажем, бо непросто передати такий гарячий темперамент, і от — висоту взято. І Натанчуки вдало зіграли головні ролі. З улюблених в Ігоря — Еней у постановці молодого режисера Ярослава Ілляшенка. Каже, коли грав Енея, то аж переповнювало почуттями героїзму. Таких вистав треба побільше, щоб виховувати гордість за свій народ. Людмилі подобається її Улянка в «Столітті Якова». Одразу каже, її характеру не сприймала. А коли почула, як у залі героїню обзивають гострим слівцем, зрозуміла, що зуміла його передати.
Нещодавно на малій сцені головний режисер Михайло Ілляшенко здійснив ще один свій давній намір — передав жарти за оповіданнями Антона Чехова «Ведмідь» і «Пропозиція». Два окремі сюжети, різні герої, а виконують ті ж актори — подружжя Натанчуків та Мирослав Юзефович. Це комедія характерів, де в другій дії актор грає протилежного. Прем’єра отримала схвальні відгуки. Значить, впоралися актори, адже знали, що Чехова треба ставити філігранно.
— У Чехова є вислів: «Люди п’ють чай і рушаться долі», — тобто, треба зіграти так, щоб глядачі помітили не процес чаювання, а ураган всередині героя. І жарт теж треба передати серйозно, щоб в залі сміялися, а не на сцені, — розповідає Ігор, як входив у подвійні ролі. На мої роздуми, що одну й ту ж виставу щоразу бачу по–новому, пояснює:
— Це і від вас залежить, з яким приходите настроєм. Сьогодні він у вас філософський, а завтра — інший, і ви цю ж річ інакше сприймете.
Через настрій і не люблю купувати квиточків наперед, але часом приходиш, а все розпродано. З одного боку це тішить, що люди ходять в театр. А що дивляться актори, як ставляться до кіно? Чи хотіли б, наприклад, знятися у фільмі?
— Я б спробувала у «Столітті Якова» зіграти, — каже Людмила. — Це про Волинь, а хто це краще зробить, як не волинські актори? Вважаю, фільм значно слабший, ніж наша вистава. Він вимагає багатосерійності. Але тепер українське кіно роблять швидко й поспіхом, грають одні й ті ж і в «Кріпосній» і «У неділю рано зілля копала».
— Завжди мріяв у машині часу вирушити в древній Луцьк, — міркує Ігор, — а якщо в кіно, то спробував би себе в історичному художньому, наприклад у «Берестечку» за Ліною Костенко. — Приваблює інша епоха.
З того, що не забувається, — перші ролі й пропозиція під небесами
Людмила грала кардинально різних жінок: розпусну імператрицю Мессаліну, емоційну циганку Азу, вольову Мавку, зрадливу Улянку… А мріє про героїчну Жанну д’Арк. Її талант перевтілення в сильних жінок цінують і в інших колективах. Коли з театру ляльок вибула акторка, Людмилу запросили на роль Анни у виставі для дорослих «Камінний господар».
— Приємно, що Данило Андрійович Поштарук запронував мені цю роль. Дуже люблю цю драму, захоплювалася грою акторів. Цікавий характер Донни Анни, яка хоче перевершити у владі самого Командора, аж Дон Жуан дивується. У цьому творі Леся Українка наголосила, що спокуса владою — дуже отруйна річ.
— Останнім часом ви — у головних ролях, як ставляться до цього колеги?
— Нормально, коли в колективі є амбіційність, це як у спорті — без цього неможливо йти вперед, — каже Ігор, а Людмила додає: — Кожен розуміє, що завжди так не буде. Сьогодні — ти на коні, завтра — під конем. — Сьогодні король, а завтра блазень, але це не значить, що не хочеш бути королем, — доповнює Ігор.
Найяскравіші спогади — спільні. У виставі «Дерева помирають стоячи» уперше в парі грали любов. Були такі справжні імпульси, наче те, що показували на сцені, відбувалося з ними. І незабутня спільна дипломна вистава «Музика любові і чорт» у постановці Анатолія Романюка. Її потім взяли в репертуар театру, возили в Польщу, глядачі її пам’ятають до сьогодні.
Людмила цінує як досвід моновиставу «Стіна», над якою вона і Світлана Органіста півроку працювали з київською режисеркою Галиною Стефановою. Це сповідь княжни Варвари Рєпніної про стосунки із Тарасом Шевченком. З уривком із неї перемогла на конкурсі в Києві. Ігореві пам’ятна роль єзуїтського священика–воїна у драмі «Северин Наливайко». Це антигерой, бо виступав проти українців, але цікавий.
— І хвилювання є перед кожним виходом, особливо на прем’єрах, і на малій сцені, коли дуже близько до глядача, дихаєш з ним одним повітрям. Тоді страшно збрехати, бо тут все, як на долоні, люди бачать і тремтіння, і майстерність актора, — розповідає Ігор.
А ще не забувається обом — романтичне освідчення на Різдво біля собору. Він купив перстень і продумав сценарій вручення, а натовп відтіснив у церкві Людмилу в іншу сторону. Ігор змінив сценарій і попросив вийти на вулицю, а там промовив, дивлячись у вічі: «Під цими небесами біля такого святого місця хочу тебе запитати, чи погодишся стати моєю дружиною?»
То ж це була найщиріша його роль експромтом. І вона погодилася. Так освятився чудовий акторський тандем, який тішить нас талановитими роботами, бо любов не грають, а відчувають.
