Гіркі «ласощі» для сироти
Я, дякувати Богові, цього року відсвяткував своє вісімдесятиліття. А тоді, в далекому 1944-му, в січні, коли прийшла похоронка на батька, мав лише п’ять років
…Мені ніколи не забути той день. І як можна забути? Це ж був день мого народження. Мама щойно повернулася з роботи. Бабуся ставила на стіл варену картоплю зі шкоринкою і солоні огірки. Я, дитина війни, добре знав, що таке холод і голод. Грудочка цукру була за щастя. А гралися тоді змоченою водою землею, замотували її в газетний папір. Це були цукерки. Якщо ж хотілося уявити собі морозиво, втикали ще й паличку.
Особливо щасливими ми, діти, були, якщо вдавалося десь роздобути обгортку із солодощів. Тоді наповнена землею цукерка здавалася справжньою.
Мама відкрила сумочку і дістала з неї давно не бачене диво — шматок сала, пояснивши, що отримала цей подарунок від головного лікаря з нагоди мого дня народження.
Почувши це, бабуся невдоволено насупилася і сказала:
— Гріх гнівити Бога, дочко! При живому ото чоловікові.
А що тут такого? Взяти подарунок для сина? — нерозуміюче запитала мама.
— І ти ще питаєш, що такого? — сплеснула руками бабуся, і її хворобливо біле обличчя одразу побуряковіло від обурення. — А що ж тут такого? А що ж тут такого? — перекривила вона маму. — Стидобище. Чоловік на фронті, а вона залицяння приймає. Гріха не боїться. Вже не раз до мене доходили чутки, що Іван Костянтинович руку тобі цілує, вітаючись і прощаючись. Та й інші знаки уваги надає.
— Ну що ви таке говорите, мамо. Які там залицяння. Він цілує мені руки за мою майстерність хірурга. От і сьогодні чотири операції. Ще чотири врятованіжиття.
— Ні до чого ці цілування одруженій жінці. Нема чого в його бік руки тобі тягти під час приходу на роботу і прощання.
– А в щастя входить і повернення тата? – запитав я.
— А я й не тягну їх до нього, — аж перейшла на крик мама, — він сам нахиляється й бере мою руку. Не тримати ж мені їх при ньому в кишенях. До того ж Іван Костянтинович — дуже галантна людина. І не треба вішати на нього залицяння до мене. У нього тяжке горе. Не так давно втратив на фронті дружину. Вона була медсестрою. А його не взяли. У нього бронь — мати паралізована. Не треба казати, що він від війни ухиляється, — випередила мама запитання бабусі.
— Щось у дивний спосіб він цього горя позбавляється, — не здавалася баба. — З іншого боку, воно й нічого дивного, як то кажуть в народі, «живий живе гадає». Але ж ти — заміжня жінка. І ми живі тільки, дякуючи таким, як наш Степан.
Бабуся підійшла до етажерки з батьковою фотографією, нахилилася і поцілувала тата в чоло.
Мама зробила те саме. Тільки її поцілунок ліг нижче — на батькові вуста.
— Ну все, не будемо сваритися. Тим більше такого чудового дня. Вітаю тебе, синочку, з твоїм днем народження і бажаю бути щасливим.
— А в щастя входить і повернення тата? — запитав я, підійшовши до батькової фотографії та етажерці.
— Звичайно, — якось невпевнено відповіла мама.
— Звичайно, — аж закричала бабуся. — І не дивись на мене так. Це нічого, що вже рік немає від нього звісточки. Це війна. Може, йому не до листів. Чи не щодня — у бою. Може, поранений чи втомлений.
— Хай поранений, аби не вби… — мама не встигла договорити, як в двері тихо й несміливо постукали.
Увійшла листоноша. Завжди привітна й усміхнена, вона була сумною. Очі здавалися заплаканими.
Вона ще не встигла промовити й слова, як мама закричала:
— Ні, ні, ні. Не хочу! Це не правда! — і стала осідати на підлогу.
Потім простягла руку до етажерки біля ліжка, взяла батькову фотографію і окропила сльозами. А тоді сказала незрозумілі слова, звертаючись до мене: «Тепер ти — наш захисник, синку». І знову заплакала.
А бабуся стала на стільчик перед образами, дістала з за ікони останнього батькового листа й, схлипуючи, стала читати: «Дорогі мої Тетянко, Клавдіє Семенівно і Тарасику! Оце видалася вільна хвилинка, то одразу ж й пишу вам. Після бою зараз стоїть якась незвична тиша, яку хочеться й хочеться слухати без кінця. Нема хвилини, щоб, б’ючи ворогів, я не думав про вас. Живу думками, що розіб’ємо фашистів. Війна закінчиться. Я повернуся. Ваш Степан».
…Мама дуже схудла. Стала якоюсь аж прозорою і безтілесною. Але наперекір усьому — ще гарнішою.
Вона вже майже щоразу приносила з роботи якийсь невеликий гостинець від Костянтиновича, якого я, малим, називав Скотиновичем. Бабуся хмурніла лицем, але чомусь уже не докоряла матері. Тільки щоразу, коли та не чула, говорила якісь мені незрозумілі слова: «Ото скупердяга. Та нічого робить. Така вже вона, вдовина доля».
Січень сорок п’ятого року на день мого народження привів з роботи в хату не тільки маму, але й Скотиновича. Він переступив поріг ходою впевненої в собі людини, господаря становища. А мама, мама навпаки, сором’язливо і невпевнено усміхаючись, сказала нам із бабусею:
— Знайомтеся: Іван Костянтинович.
Бабуся, видно, наперед знала про його прихід, бо тільки тихо зітхнула, без слів.
Скотинович, запрошений до столу, чомусь зайняв батькове місце. Мати почервоніла. Бабуся знову зітхнула. Скотинович поліз до свого портфеля. Витяг пляшку горілки, буханець білого хліба, шмат ковбаси. Все це поклав на стіл із гордим виглядом. І промовив голосом переможця.
— Я прийшов, Клавдіє Семенівно, сказати, що хоча ваша дочка — не дівчинка, і до того ж має дитину, —а ви знаєте, зараз такий час, що будь–яка шістнадцятка буде рада піти за мене,— вона мені дуже подобається, красуня. Тому беру її за дружину. В неділю розпишемося. А сьогодні заночую у вас.
Бабуся мовчала. Її голова хилилася нижче й нижче.
— З днем народження, синку! — запізніло пригадала мама й поцілувала мене в щоку.
— І в мене є для тебе подарунок, — Іван Костянтинович простягнув мені дві великі цукерки в кольорових обгортках, і я відразу відчув себе щасливим.
Поклав їх на стіл, розгорнув одну і… ледве не зомлів: у цукерці була земля. Ще не вірячи своїм очам, думаючи, що це якийсь сон, розгорнув іншу — те саме.
— От бачиш, дочко, які «ласощі» приготовані для сироти, — сплеснула руками бабуся.
А мама повільно підвелася, згребла зі столу землю і кинула її в обличчя Скотиновичу:
— Геть! Геть звідси!
— Та вони ж завжди так граються землею, — забелькотів той. — Ото й я й вирішив зробити йому такий подарунок.
Але його вже ніхто не слухав. Мама взяла на защіпку зачинені за ним двері і залилася сльозами, піднявши з підлоги і гидливо вкинувши в піч забуту гостем шапку.
Вранці у двері постукали. Ніхто не підводився відчиняти. Не хотіли бачити обличчя Скотиновича, пояснювати, де поділася його річ. І лише коли через стукіт до нас долинув знайомий голос, ми, не вірячи собі, побігли до дверей обняти чудом вцілілого пораненого батька.
Після тисячі радісних слів, обіймів, поцілунків, батьки лягли спати. А я до ранку сидів без сну в своєму ліжкові, дякуючи Богові за «подарунок» Скотиновича, який уберіг мою матір від зради, зрозумівши багатогранність і вагомість слова «щастя»; перекладаючи з місця на місце маленький, замазаний порохом зелений льодяник, який дав мені татко…
Він завжди був зі мною. Все моє життя.
Sandra OLEK
