Будь за мене!
«Мамо, думаю, що вчителька, яка заміняла, зовсім до нас несправедлива. Хвалить тільки свій клас й іноді навіть погані слова каже!» — дочка ділиться своїми бідами. А коли чує моє запитання «А як ви вели себе на уроці?», навіть і не збирається на нього відповідати — одразу підписує вирок мені: «Ти знову — проти мене!»
Я поки вчуся активно слухати так, щоб не скидатися на поплічника «стану ворога». Дається взнаки наш із донькою віковий розрив і радянське виховання: от знаю, що вчитель часто правий, особливо вчитель молодших класів. Психологи–практики, яким я довіряю, у таких випадках розказують, що насправді вчителька може тисячу разів мати рацію, та річ зовсім не в тому. Мовляв, для нас найважливіше — довіра нашої дитини. Головне, щоб вона відчувала підтримку, тоді охочіше сприйме сімейні авторитет та цінності і не шукатиме їх на манівцях. Отже, у перші хвилини обурень ліпше просто слухати і уточнювальні запитання ставити без підтексту (мене, як бачте, мала швидко вивела на чисту воду). Одразу в пам’яті зринає інша ситуація, коли моя дитина явно була неправа, і отака її відвертість завершилася у нас нікому не потрібною сваркою та звинуваченням, що я, як завжди, підтримую чужого. Як тільки ця фраза звучить з її уст, я вже ніяк не зможу довести, що це неправда, годі й пробувати пробитися через хмару образи. Виходить — з’ясування істини ліпше відкладати на потім, на спокійніший час. Головне — не забути повернутися до проблеми!
Найпоширеніша ситуація, коли батьки — проти дитини, — уроки. Саме у цей час, у час засилля директорських контрольних, державних підсумкових атестацій, ми з Катрусею сперечаємося найчастіше. Мені усе здається, що вона легковажить із додатковими завданнями, а їй здається, що я перегинаю палицю.
З’ясування істини ліпше відкладати на потім, на спокійніший час. Головне — не забути повернутися до проблеми!
Психолог Людмила Петрановська на цьому фоні радить батькам не забувати, що природна поведінка тат і мам — це поведінка захисту і турботи. «Дитині важко, вона просить допомогти — ви допомагаєте. У цьому сенсі завдання зі шкільного підручника… нічим не відрізняється від безлічі речей, які ви їй допомагаєте опанувати: зав’язувати шнурки, забивати цвяхи чи готувати яєчню. Чом би й ні? Але щойно ви привласнюєте собі функцію оцінки й контролю, щойно починаєте виступати єдиним фронтом зі школою, тим паче якщо дитина її не любить і боїться, — ви б’єте, немов сокирою, по своїй із дитиною прив’язаності. Чи є на світі контрольна, варта того?»
Зізнаюся: цю пораду сприйняти важко, хоча звучить вона раціонально, з якого боку не глянь. Пустити на самотік навчання?! Та, певно, так, бо довгі спільні заняття зазвичай у нас закінчуються взаємним розчаруванням… А от нещодавнє готування майонезу подарувало задоволення і мені, і доньці. Людмила Петрановська називає це «справжнім хлібом навчання». Керувати засвоєнням умінь для власних потреб (водити машину, готувати, шити, майструвати) — це навчання від мами з татом. Чим же воно різниться від шкільного? «Там немає зовнішнього судді, немає жорстких термінів і планів засвоєння», — пише Людмила Петрановська, і додає, що саме таке навчання стає частиною стосунків батьків і дитини. Мова про взаємини, які будуються не на такій крихкій кризі, як пов’язані з неприємним контролем.
«Мамо, мені так приємно було, що ти сказала хресній, що я зовсім мало їм солодкого! Все таки ти — за мене!» — несподівано оцінює чергову зустріч великоднього періоду моє дитя, і мені теж приємно. (А поїдання ласощів я знаю, як урізати…)
А вам допомагає психологія чи тільки власний досвід — пишіть про це за електронними адресами: [email protected] або ж [email protected].
