Тато, мама і їх синочки.
«Доля зводила нас двічі і другий раз — назавжди»
– Моя Настя – жінка, яку я шукав і знайшов, – каже Олександр Гарбуза. Тому-то й поспішав він із пропозицією руки і серця коханій. Через два місяці зустрічей вони пішли під вінець. І сьогодні чоловік упевнений: якби вернутися у той час, то нічого не змінив би — все б зробив, як і навесні 2007-го, коли було їхнє весілля
«Я боявся втратити жінку, в якій бачив маму своїх дітей»
Цю адресу підказала шанувальниця нашої газети Олена Гончарук із Купичева Турійського району. Мовляв, десь далеко їздите, щоб зустрітися з героями сторінки «Любить! Не любить». А ось під боком, у Ківерцях, живуть Олександр і Анастасія Гарбузи — чудове молоде подружжя. А ще ж, як з’ясувалося в розмові з пані Оленою, Олександр відомий як ведучий весільного дійства, Анастасія зачаровує молодят і гостей своїм голосом та грою на скрипці.
Пригадався давній звичай: пекти коровай у волинських селах кличуть жінок не просто з родини чи сусідок, а щасливих у шлюбі, – щоб і в наречених життя було таким. Якщо брати до уваги цю прикмету, то й Гарбузи стали своєрідним талісманом для молодих.
Ми зустрілися з Олександром і Анастасією у їхній затишній квартирі. І, звичайно, найперш мова про те, як народилася їхня сім’я.
– Доля нас зводила двічі і другий раз – назавжди, – сказав чоловік. – Ми познайомилися ще на початку 2000-х, навчаючись у Волинському державному училищі культури і мистецтв. Мали навіть одного викладача з фортепіано. Але тоді ще і не придивлялися одне до одного. А потім наші шляхи розійшлися і знову перетнулися вже в Інституті мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, куди Настя прийшла на два роки раніше за мене.
Ось тоді й почали зустрічатися. А вже через два місяці Олександр покликав дівчину заміж. Чому так поспішав з одруженням?
– Я розумів: коли Настя закінчить інститут (вона навчалася на останньому курсі, а я тільки на першому), то поїде на свою Волинь. І наші дороги розійдуться. Тому й зробив пропозицію так швидко, – каже чоловік. – Боявся втратити жінку, яка мені дуже подобалася, яку шукав і знайшов. У ній бачив хорошу маму своїх дітей. Серцем відчував, що вона буде берегинею сімейного вогнища. І сьогодні, через 12 літ подружнього життя, скажу: якби вернутися у той час, нічого б не змінив – все зробив би, як і навесні 2007-го.
Обоє пригадують той пам’ятний день, коли все вирішилося.
– Це було після конкурсу диригентів, – розповідає Олександр, – на якому я зайняв друге місце. У доброму настрої ми пішли з Настею на прогулянку в парк, що в центрі Рівного. І тут, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, я освідчився.
Жінка додає:
– Ми ж були студентами. Хоч Олександр уже тоді підробляв, із грошима було сутужно. Але перстень він мені подарував, коли кликав заміж. А згодом я дізналася цікаву історію. У мами Олександра була довга гарна коса. Коли старший син женився, вона відрізала її й продала, а за виручені гроші був куплений перстень на заручини невістці. Так само моя майбутня свекруха знову відрізала косу, яка встигла відрости, а за виручені гроші Саша купив мені перстень.
Після цього не треба й питати, як зустріла невістку мама Зіна — так звертається Настя до матері чоловіка. Мабуть же, не різала б косу жінка, якби синова обраниця, з якою вже встигла познайомитись, не припала до душі.
«Замість традиційної білої сукні я одягнула вишиванку і червону плахту»
Подружжя показує весільні знімки. І перше, на що звертаю увагу, – одяг нареченої. Настя з приводу мого зацікавлення каже:
– А в нас весілля було в українському стилі. Замість традиційної білої сукні, про яку так мріють дівчата, я одягла вишиванку, плахту. А фату прикрасили розмарином. Олександр був у чорному костюмі та вишиванці…
Здобуваючи освіту, вони вивчали фольклор, народні традиції і вирішили й своє весілля провести, як це робили колись. Тож дружка-фольклористка, яка з Настею навчалася, супроводжувала всі дійства обрядовими піснями: і коли вранці наречену одягали, і коли наречений прийшов викупляти молоду, і коли батьки благословляли дітей на щасливе життя.
Нас єднала спільна робота, інтереси. І не було часу на те, аби збитися на щось таке, що руйнує сім’ю.
Вінчалися Гарбузи у церкві Федора Острозького УПЦ Київського патріархату.
– Тут я свого часу прислужував, – розповідає Олександр. – Потім і в хорі співав. Знав ще тоді, що тільки у цьому храмі мені і моїй нареченій пов’яже священик руки рушником. Це був отець Віталій Друзюк. А реєстрували ми шлюб у Шпанівській сільській раді, що неподалік Рівного. Дуже хотіли, щоб ця подія відбувалася у Рівненському рацсі, але там черга була розписана на кілька місяців наперед. А оскільки ми поспішали з одруженням, то вже виходу іншого не було, як поїхати в приміське село.
Весільне дійство відбувалося в ресторані «Кобза», який, уже судячи з назви, «вписувався» у задум молодят: приміщення оформлено в українському стилі. І тут фольклористи зустрічали молодят. А гості теж були переважно у вишиванках (про такий дрес-код їх заздалегідь попередили). Пам’ятний момент – перший танець наречених. Олександр, танцюючи з Настею, співав пісню «Забудь печаль», відому у виконанні народного артиста України Василя Зінкевича. У ній є такі зворушливі слова: «Згадаю я ласкаві руки, Заберу тебе з розлуки Й поведу тебе в весільну заметіль…»
А що наречені причетні до мистецтва, то самі організували троїсті музики, запросивши на поміч одного з друзів, і подарували гостям зворушливі мелодії.
«Ревнощів нема, якщо люди довіряють одне одному»
Анастасія прийшла в невістки. Але їхня з Олександром сім’я була вже третьою у квартирі його батьків (тут жив і його брат), тож через півроку молоде подружжя перебралося на Волинь. Правда, уже не в рідний для Насті Луцьк, а у Клепачів Ківерцівського району, де на той час поселилася у придбаному будинку її мама. І почали Гарбузи шукати роботу десь поблизу. Одного дня прийшли у Ківерцівський будинок культури. Зустрілися з директором закладу. «Вам не треба музикантів?» — спитали і виклали свої дипломи. Дипломи, хоч і червоні, не дуже зацікавили керівника. А ось те, що на ділі вміють робити ті музиканти, він перевірив.
— Дали мені скрипку, — розповідає жінка, — яка вже пилом припала, Олександрові — баян. Ми зіграли декілька мелодій, і нас колективно (на цей своєрідний кастинг директор покликав й інших працівників) взяли на роботу обох.
Близько п’яти років подружжя жило у Клепачеві і доїжджало щодня у райцентр. Так було, поки купили у Ківерцях перш однокімнатну квартиру, а згодом — трикімнатну, бо ж росли два синочки — Микита і Тимофій, які народилися з невеликою різницею у віці. Настя пригадує, що лише два місяці за старшою дитиною сиділа вдома. Завдяки бабусям («а було, що й няньку наймали») могла працювати. Обоє із чоловіком старалися, щоб зібрати кошти на своє житло.
— А зараз ми уже пішли, як кажуть, — у вільне плавання, — розповідає Настя. — Я вже рік, як розрахувалася в Будинку культури, а Олександр у березні нинішнього року потрапив під скорочення. Виручає те, що ми основною роботою ніколи не обмежувалися. У Саші уже великий досвід ведучого святкових подій, зокрема весільних дійств. Я співаю, граю на скрипці. І, як і раніше, працюємо разом.
Чи вдалося знайти свій ідеал — яку хотіли дружину (чоловіка)? Коли про це зайшла мова, Олександр, не задумуючись, сказав:
— Звичайно!
Анастасія з цього приводу розмірковує так:
— Коли одружуєшся, то, по правді, не знаєш, як складеться сімейне життя. Буває ж, що ніби й хороший хлопець був і гарно залицявся, а через десять років з того «хорошого» й сліду не залишається. А у нас вийшло так, що ми завжди були разом. Нас єднала спільна робота, інтереси. І не було часу на те, аби збитися на щось таке, що руйнує сім’ю.
– З одного боку, це непросто, коли чоловік і дружина 24 години разом – на роботі і вдома, – додає Олександр. – А з другого – дуже добре. Ми знаємо все одне про одного. І у нас немає підстав для ревнощів. Буває, хтось із чоловіків Насті комплімент зробить, чи мені – дівчата. Друзі наші дивуються: як, ви не ревнуєте одне одного? А в нас справді немає ревнощів, бо головне – довіра і наша любов.
«Усім, чого я досяг у житті, — завдячую моїй Насті»
А ще Олександр сказав те, що Анастасії, мабуть, особливо приємно чути:
– Настя підтримує мене в усьому. Вона – моя муза. І всім, чого я досяг у житті, – завдячую дружині.
Так уже склалося життя наших героїв: коли люди відпочивають, то вони працюють. Більше того – від них залежить, чи запам’ятається весілля нареченим та гостям своєю неповторністю (тільки торік Олександр провів їх до сорока). А як же сімейство відпочиває? Про це теж хотілося почути. І тоді на допомогу прийшов комп’ютер. Мої співбесідники показали фото, які стали відповіддю на моє запитання. Подружжя любить бувати в Карпатах, Прикарпатті. І, звісно, на морі. До того ж, як зазначають обоє, завжди з дітьми. Бо не можуть собі дозволити поїхати засмагати й купатися, залишивши синів на бабусь. У Крим, поки він не був анексований, вирушали вже тоді, як старшому синові було два роки, а молодшому — лише 10 місяців. Дехто дивувався: мовляв, що ж то за відпочинок із такою малечею? Вони слухали і робили своє, бо це ж заради дітей, їхнього оздоровлення і влаштовували ці поїздки.
— Звичайно, — каже Анастасія, — зараз ми вже герої. Тепер, коли синам 10 і 8 років, за кордон можна вирушати з ними. Торік у Єгипті відпочивали.
І як ілюстрація до цього — знову знімки, на яких — миті з життя сімейства, що запам’яталися і батькам, і дітям.
