«Маля, ти все зможеш!»
Помиляйтеся на здоров’я
Ми з донькою печемо кекси на шкільний День сім’ї. Вона охоче і старанно наливає тісто у формочки, вряди-годи все одно замазуючи стінки силікону. «Ой, то ж будь обережніша, оце все на стінках буде підгоряти при високій температурі», — не витримую я. І ловлю себе на тому, що вже готую застереження до наступного її огріху — отож свідомо відводжу погляд від рухів на 30 із гаком років молодшої за мене господині та додаю, що і я свою форму трохи заляпала…
У нас, мам і тат, мабуть, є різні історії про наших малих помічників із більш чи менш успішним завершенням. (Якось моя дитина пішла геть після зауваження, залишивши мені сердите «сама роби».) Незалежно від досвіду, однаково щоразу хочеться щось порадити, підказати, направити досконалішою дорогою — навчити, як ліпше. Коли ж дитина фиркає, відмахується, а потім ще й образиться, то дуже важко втямити, що не вона винна у цій сварці, а ти — доросла людина, яка заважає здобувати досвід, яка повчаннями хоче перетягти своє дитя з дитсадка одразу на шкільний випускний. То як діяти?
Коректувати помилки, певна річ, треба, проте дуже-дуже акуратно і вчасно: не тоді, коли дитина «працює», а пізніше і обов’язково на фоні загального схвалення!
Прекрасно висловилася про це, описуючи невчасну поміч батьків дітям, Юлія Гіппенрейтер, науковець, практичний психолог і автор численних книг, зокрема «Спілкуватися з дитиною. Як?»: «Поглянемо на річну дитину, як вона навчається ходити. Мало кому з батьків спаде на думку повчати: «Хіба так ходять? Дивись як треба!.. Нумо, пройди ще раз, і щоб все було правильно!» Це порівняння, як влучне лекало, можна накладати на будь-яку ситуацію: якщо син чи донька береться за нове для себе заняття, дорослі не намагаються вказати на кожен промах.
Наші діти очевидно бачать, що не все у них так бездоганно, як у старших, але досконалість на разі їм байдужа, бо головне, що у них щось виходить, щось, чого раніше вони не вміли. Мій син у два з половиною роки біля сестри береться малювати фарбами — його лисички і зайчики дуже мало скидаються на справжніх, але ми всі удома схвально киваємо головами на його запитання, чи гарно у нього виходить. Він добре бачить, що лисичка сестри інакша, але радіє, бо малює фарбою.
Порада від Юлії Гіппенрейтер нам, батькам, — пам’ятати, що у навчанні ще одному навику дитина отримує як мінімум 4 результати: нове знання і вміння — те, що ми бачимо, менш очевидний і дуже важливий — тренування загальної здатності вчитися (вчити себе), емоційний слід від заняття — задоволення чи незадоволення (як наслідок, упевненість чи невпевненість у собі), зрештою — слід на взаєминах із батьками, якщо допомогали.
А коректувати помилки, певна річ, теж треба, проте дуже-дуже акуратно і вчасно: не тоді, коли дитина «працює», а пізніше і обов’язково на фоні загального схвалення! Інакше син чи донька боятимуться братися за нову для себе справу, бо «все одно не вийде, як треба».
Маєте, що додати, користайтеся поштовою адресою редакції або ж електронною: [email protected] або ж [email protected].
Оксана КОВАЛЕНКО, мама
