«Я вивозив хлопців 8 годин. Уся підлога автомашини була залита кров’ю»

Дорогою на Схід – фронтові історії

Уже стало традицією для краян щороку у травні відвідувати Волноваху. І цієї весни на Донбас вирушила делегація — ​представники влади, волонтери та члени «Спілки воїнів АТО Волині». У рамках пам’ятних заходів мав відбутися і турнір із футболу, тож разом з усіма поїхали і дві луцькі команди: «Абориген» та «Волинь АТО».

 Дорога на Схід неблизька. Від повсякденних розмов чоловіки хоч-не-хоч переходять до війни. І не дивно: лише кілька осіб в автобусі не пройшли це пекло. Згадують не лише трагічне, бо не бракувало різного.

— Коли стояли під Зайцевим, нас постійно обстрілювали. Причому кожна російська частина воювала по-своєму. Щоразу після приїзду мурманських десантників наставала тиша: три дні вони пиячили і зовсім не стріляли, — ​розповідає Сергій Маляренко з 57-ї бригади.  — Зате коли з’являлися буряти, ті методично лупили щодня. Якось біля нас розмістили гармату «Рапіра». Противник знав про це і взявся знищити її. Аби відволікти його увагу, ми з колоди, старих дверей, фанери та знайденої пари коліс змайстрували макет, а коли його пофарбували, то вийшла геть непогана «гармата», яку поставили у підходящому місці та «замаскували» сіткою. По ній і лупили росіяни. Справжня ж стояла в зарослях, де її і з квадрокоптера не помічали.

«Це далеке і трагічне місце стало таким близьким для волинян...»

Там, де 22 травня 2014 року полягло 17 бійців (один пізніше помер від ран) та ще 31 було поранено, нині стоїть хрест. Поруч із ним стела, де увічнено імена загиблих.

 На цьому місці на мітинг-реквієм зібралися представники влади та громади Волноваського району, службовці Національної гвардії, поліція, співробітники СБУ та учні місцевих шкіл. Прибули чисельні делегації з Волинської та Рівненської областей. Мітинг-реквієм розпочався з виконання Державного Гімну. Опісля виступив виконувач обов’язків Луцького міського голови Григорій Пустовіт.

— На цьому трагічному і героїчному місці, на такому далекому від Волині і такому вже близькому для волинян, нас зібрала пам’ять про тих, хто загинув, виконуючи свій обов’язок із захисту України. Пам’ять — ​це те, що можемо віддати цим хлопцям, як належне, це те, що гуртує всіх нас, — ​сказав він.

Побратими загиблих поклали квіти просто на полі, де п’ять років тому лежали вбиті та поранені.

Про воїнів, які поклали голови, говорили також голова Волноваської райдержадміністрації Дмитро Такаджи, голова Рокитнівської райдержадміністрації Рівненської області Микола Кушнір, архієпископ Донецький та Маріупольський ПЦУ Сергій. Болем були пронизані слова Наталії Чередніченко, тітки загиблого Володимира Зарадюка.

Тужливі пісні викликали сльози не лише у матерів, сестер та дружин полеглих воїнів. Потім присутні принесли вінки до хреста, встановленого на місці трагедії. Побратими загиблих поклали квіти просто на полі, де п’ять років тому лежали вбиті та поранені. Рідні воїнів, не ховаючи очей, плакали. Важко було й ветеранам. Тим більше, що частина з них вижили у тому травневому бою, а деякі першими приїхали на поміч і рятували поранених. Тож не дивно, що у декого на очах блищали сльози, а інші тамували біль на самоті, подалі від людей.

 Уздовж дороги стояла шеренга учнів, які тримали портрети загиблих 18 бійців 51-ї бригади та червоні кульки у формі серця. Після хвилини мовчання ведучий почав зачитувати імена солдатів, які поклали голови на цьому блок-посту. З кожним йменям у небо злітала кулька. У високості летіли 18 червоних сердець.

«Все палало, навколо лежали вбиті та поранені»

Серед тих, хто поклав вінок до підніжжя хреста, був і Віктор Власов. Саме він першим почав вивозити поранених бійців власним автомобілем. Вранці його розбудила дочка, а коли він приїхав на місце бою, то все довкруг палало. Навколо лежали вбиті та поранені. Віктор Миколайович на власній «Волзі» доправляв у районну лікарню поранених.

— Я вивозив хлопців 8 годин. Уся підлога автомашини була залита кров’ю. Допомагав їм чим міг, — ​каже Віктор Миколайович.

 На допомогу 10-му блок-посту рушив підрозділ 51-ї бригади. Серед бійців були й Андрій Федун та Олександр Кравченко, нині депутат Луцької міської ради. Вони розповідають, що зустріли машини терористів, які стали на узбіччі і пропустили військових.

— Якби ж ми тоді це знали, вони б так легко не поїхали! — ​каже Адрій Федун.

На місці бою все палало (досі кілька дерев стоять сухі та обсмалені). Усі військові, з якими довелося поспілкуватися, переконливо кажуть, що місце для блок-поста абсолютно непридатне. З трьох боків підходять лісосмуги, чим ворог і скористався. Тому виникає запитання, чому наказали зупинитися саме тут? Власне причиною нападу бійці 51-ї бригади вважають те, що між військовими та місцевими жителями почався налагоджуватися контакт. «І для того, аби показати, що місцеві не сприймають ЗСУ, і розгромили блок-пост», — ​така їхня думка.

Тепер новозбудована церква – осередок українства

Після мітингу-реквієму у Свято-Миколаївській церкві міста Волновахи відбулася заупокійна служба за полеглими. Цей храм став справжнім осередком українського духу. Збудований він минулого року за добровільні пожертви волинян та донеччан.

— Церковне життя потроху налагоджується. Спочатку нас чомусь тут називали католиками, і це збивало місцевих з пантелику. Хоча тут навіть білборд висів із написом «Українська православна церква Київського патріархату». Ми вже копію Томоса у храмі розмістили: дивіться, люди, — ​розповів настоятель храму отець Макарій.

— Нині в єпархії будують 9 церков, зокрема два храми в Покровську, а також у Дружківці, Слав’янську та Маріуполі. Рух пішов. Раніше люди лягали спати і не знали, чи прокинуться. Але коли вони побачили, що батюшка, що архієпископ будують храми і нікуди звідcи не тікають, то заспокоюються, бо довіряють церкві. Це стало сигналом і для підприємців: якщо будують храми, значить усе буде добре, можна планувати і бізнес, — ​зазначив архієпископ Донецький та Маріупольський ПЦУ Сергій.

Спочатку донеччани недовірливо ставилися до нової церкви. Та з часом все більше прихиляються. Нині, за словами однієї парафіянки, на свята приходить стільки вірян, що вже не вміщаються у ній. Щодо будівництва нових храмів, то зіграв роль і місцевий менталітет. Мовляв, ми не гірші за волинян. І якщо ті зводять дерев’яні, то й ми такі самі робитимемо.

P.S.

— Скажіть, чи правда, що вертольоти добивали наших дітей? — ​допитувалися матері та дружини загиблих під Волновахою бійців у Віктора Власова, який на власній автівці вивозив поранених із місця розстрілу в лікарню.

— Вертольоти розстрілювали своїх, — ​вже не запитувала, а стверджувала місцева жінка у розмові з бійцем 51-ї бригади одразу після поминальної служби у Свято-Миколаївському храмі міста Волновахи.

Ці два діалоги добре ілюструють, що існує ще чимало міфів, які роз’єднують нас. Власне для того, щоб їх руйнувати і щоб пам’ять про хлопців жила, варто їздити на Схід. Так що ще дорогою додому атовці домовилися наступного року поїхати знову.