А ви бачили, як цвіте калина?
– Ну що, отримали нового Президента – коміка? Тіштеся тепер! – імпозантний мужчина з велосипедом у руках звертається до знайомої продавчині, яка торгує овочами. – А ви краще подивіться на тих «годованих», як він їх перелякав своїми заявами! Або на свого «без’язикого», – не лізе за «соковитим» словом у кишеню його опонентка. До неї приєднується сусідка по прилавку, явний однодумець: – Хай би менше крали. А то ніяк не нажеруться… – Самі по закордонах своїх дітей порозпихали, а наших убивають на війні, – до розмови долучається покупець – жіночка старшого віку
Алла ЛІСОВА, редактор відділу економіки «Газети Волинь»
Це один із фрагментів дискусії на нововолинському ринку «Стадіон», свідком якого мимоволі стала відразу після трансляції церемонії інавгурації Володимира Зеленського. Подібні розмови, в котрі впліталися звинувачення, образи, можна було почути цього дня в різних місцях. І від того – прикро й сумно. І навіть не тому, що новообраним гарантом багато хто хотів бачити іншу людину з-поміж кандидатів. А через нашу безглузду ворожнечу, нетерпимість, а інколи звичайне дрімуче безкультур’я, яке не має нічого спільного з цивілізованими нормами поведінки. Таке враження, що, як кажуть, даруйте, народ зірвався з ланцюга…
Особливо це помітно і в соціальних мережах, де опоненти заготовили один одному і на цей визначальний для України день по добрій порції бруду й, здавалося, не втомлювалися обмінюватися «компліментами». Яка мета цієї бутафорної словесної гидоти – важко сказати. Адже всім зрозуміло, що в такий спосіб складно когось «переламати» на свій бік. Хіба що зіпсувати собі й комусь нерви й настрій.
Тому як справжній єлей сприйняла повідомлення про те, що в Бакоті (цей унікальний куточок Національного природного парку «Подільські Товтри» називають шматочком раю) встановлено статую Божої Матері, від споглядання якої завмирає серце. А також активно долучилася до лайків і поширення (хоч роблю це нечасто) такого допису: «Прошу молитву за Західну Україну – град, повінь, смерч…»
Того ж вечора потелефонувала з Італії родичка, яка вже понад 15 років там живе, й попросила відзняти на відео мамин садок у прибузькому селі, котрий цієї пори буяє цвітом бузку, ірисів, конвалії і… калини. «Я так люблю запах калини, – ностальгійно-трепетно промовила жінка, яка стала справжньою італійською синьйорою. – Це найкращі на землі пахощі!»
А я подумала: чи помічаємо ми, українці, за чварами, ненавистю, злобою і вічною боротьбою всі принади даної Богом землі? Чи вміємо дякувати Всевишньому за прожитий день і коли зможемо (врешті!) припинити «війни» поміж собою і не шукати «скалки в чужому оці», а побачити «колоду» у власному, спочатку бути вимогливими до себе, а потім уже до інших? Тоді б і швидше заголубіло небо над усією Україною.
