Ще одна гордість музиканта — духовий оркестр, у якому грали сироти.
Музиканти — Нечаєві діти
Ми звикли згадувати минуле з особливим пієтетом. Усе, що було колись, — справжнє, не фальшиве, не таке, як сьогодні. Не таке?! Так, можливо, краще… Ми ж бо були молодими, енергійними, талановитими, а ще трішки вміли не бачити і не зациклюватись на бездоріжжях власної долі
Той проклятий залишковий принцип для митців не був висмоктаний із пальця тоталітарною системою, а придуманий весільним звичаєм. Пригадаймо, як ділили коровай. Зазвичай весільним музиченькам діставалась «підошва», а щоб не було боляче та принизливо, то й приліпили ярлик передовика ідеологічного фронту. А на ньому: ти — попереду, йди вперед і не смій озиратися, бо побачиш те, чого споглядати не хотілось би.
У мені вічно жив протест: чому моїм натхненням має керувати чиновник, який ні до музики, ні до живопису, ні до інших мистецтв стосунку не має, бо нічого в тому не тямить, а от керувати може і буде, наперекір іронії долі, стане спрямовуючою ідеологічною силою! Ми ж бо не митці, а помічники партії…
Нагадаю ганебну атестацію для працівників культури, коли звозили райони на бесіду до начальника управління, щоб переконатись, чи не ворог народу закрався керувати музичним або театральним колективом, художньою чи хореографічною студією. Ти мусиш, як табличку множення, знати матеріали з’їздів КПРС. Абсурдна система, життя в якій породжувало пристосуванців.
Охочих вчитися музики було так багато, що не кожен батько міг віддати сина чи доньку в науку до Нечая. Викладачів не вистачало, він один навчав грати на баяні, акордеоні, скрипці, гітарі, духових інструментах. Як? Дивується люд. Один? Так, один-однісінький.
Ото ж бо… перед партайгеносом стоїть червоний від хвилювання поважний чоловік. Він не може навіть збагнути, що від нього хоче цей пихатий чолов’яга. Нарешті вибігає за двері, за якусь мить повертається з баяном у руках, гепає ним перед «начхальником»: «Ото як ви заграєте Леонтовича, хоч так, як грають мої учні, не кажу, як я, тоді відповім на ваше запитання». Німа сцена… І таких сюжетів можу розповісти не лише для газети.
Мовчати не смію, мене прорвав біль заслуженої артистки України Алли Опейди, яка від розпачу, від геноциду над духовним життям втратила свідомість. Найлегше, найвіроломніше і найнепомітніше роздягти голого. Закрити клуби, розігнати художні та музичні школи — і тоді вже точно не буде кому тримати небо і дух нації. В шоу? Що може те шоу? Пореготати над собою. Було б дуже весело, якби не було так сумно…
Додому в Іваничі приїжджаю рідко, хіба на Провідну неділю на могили батьків, учителів та однокласників. Плаче дощ. Безперестанку. Немов хоче змити сумні спомини дитинства, а з вікон музичної школи лине давно знайома музика, яка лунала на виставі «Голубі олені» Олексія Коломійця в театрі Марії Заньковецької, де я виконала роль Оленки, а мою бабусю грала легендарна Леся Кривицька. Твір «Не забудь» написав Богдан Янівський на текст Богдана Стельмаха для заньківчан. Це було понад 40 років тому, але нічого випадкового не буває. Все було немов учора. В академічному класі проходила репетиція до ювілею музичної школи Іваничів, злагоджено грав оркестр народних інструментів. А на столі разом із нотами на мене споглядали старі чорно-білі світлини, на яких знайомі обличчя іваничівців-музикантів ще молодих та живих. І на всіх — Володимир Данилович Нечай. Саме він і причетний до створення школи, яка виховала армію справжніх музиченьків на Прибужжі. Дивовижна особистість лише тим, що не існувало музичного інструмента, на якому він не міг грати, а відтак і навчити інших. Не дивуйтесь, що я стверджую подію створення музичного закладу як визначальну в історії краю. Іваничівська музична школа до травня 1969 року була лишень філіалом Нововолинської дитячої музичної школи. Охочих вчитися музики було так багато, що не кожен батько міг віддати сина чи доньку в науку до Нечая. Викладачів не вистачало, він один навчав грати на баяні, акордеоні, скрипці, гітарі, духових інструментах. Як? Дивується люд. Один? Так, один-однісінький. Уже незабаром районний Будинок культури був переповнений, як дідова рукавичка, слухачами. Концерти відбувалися при суцільних аншлагах. Жоден гастрольний артист не зміг перевершити популярність місцевих музик. Мистецьке життя Іваничів вирувало, дивувало і утверджувало музичну культуру від класики до фольклору. Випускники школи поповнювали студентство училищ. А як тішився педагог Нечай, коли вони поверталися в рідні стіни уже в іпостасі викладачів. Активна позиція навчального закладу створила можливість відкриття музичних філіалів у селах. Двічі на тиждень молоді педагоги їхали в найвіддаленіші куточки до обдарованих дітей ділитися секретами народження музики, прищеплювали любов до пісні, шукали шляхи до творення оркестрів, які існували з давніх козацьких часів. Не випадково на одному з міжнародних фестивалів фольклорного мистецтва «Берегиня» і учасників, і глядачів шокував парад духових оркестрів, і між тим усім урочистим дійством родзинкою став жіночий духовий колектив. Я заледве не звалилася зі сцени, коли за однією із чималеньких труб упізнала свою… рідну сестру Надійку. Зрозуміла, що так шокувати можуть тільки іваничівці.
І не тому, що з часом призабулись імена учасників, я не називаю конкретних прізвищ, скоріше, тому що музичні твори існують для колективного виконання і за відсутності будь-кого з них не звучатиме оркестр. Важлива кожна нота, пауза, без чого не настане магія преображення духу, завдяки якому наша нація і є непереможною. У народі мудро стверджують: «Гени по деревах не скачуть, а передаються від батька до сина». Всевишньому було завгодно продовжити нечаївський дар і наділити ним сина Віктора. Гідний нащадок батька виконує свою місію без зайвої патетики, прагнення титулів і регалій. Талант від цього не стане вагомішим. А любов земляків — гарантована. Вітаю всіх іваничівців з особливим святом. Єдності, любові та натхнення. А ще хай суцільним омофором всіх нечаївських музик огортає космічна музика гармонії…
Галина КАЖАН, заслужена артистка України
