«Я щодня кажу своїм вихованцям: ставтеся один до одного так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас», - наголошує Валентина Василівна.
«Я перша вчителька вже восьмий випуск…»
Педагог з Іваничів Валентина Воробій добре пам’ятає учнівські роки в Озерянській восьмирічці, що в Турійському районі. Теплі спогади зігрівають її душу й нині, хоч пройшло понад 30 літ. Найбільше хвилювалася, шукаючи контакт із маленькими школяриками-шестирічками. А невдовзі вони стали її найближчими друзями — зустрічали і проводжали додому
«Школа — моє життя»
Молодого педагога кликали рідні краї, наполягали на цьому і батьки. Тому за першої ж нагоди переїхала до Іваничів, де влаштувалася на роботу в школу-інтернат (нині — гімназія). Коли набрали аж вісім перших класів, директор Марія Семенівна Шевчик запропонувала Валентині Василівні навчати першачків.
— З 1986 року щодня переступаю поріг рідного навчального закладу. Робота з дітьми — це моє життя. Зараз маю восьмий випуск, — лагідний погляд моєї співрозмовниці випромінює тепло. — Яким би не був настрій, як би важко не було на душі, коли заходжу в клас, усміхаюся — і всі клопоти та тривоги залишаються позаду, бо мене чекають 24 пари допитливих оченят.
Ще на початку розмови Валентина Василівна обмовилася, що робота її рятує.
— Найскладніше, — каже вчителька, — допомогти дитині адаптуватися до шкільного середовища, навчити вчитися і вміти застосовувати знання в житті. Адже дітки приходять у перший клас не завжди підготовленими.
За багато років праці у школі Валентина Василівна «виробила» свою методику. Головне — знайти підхід до кожного учня. Практика показує, що одного треба похвалити, іншого — насварити, ще когось — заохотити. Але жодної дитини не образила, не принизила, намагалася нікого не виділяти, щоб іншим не було боляче. Школярики — різні, але об’єднані одним спільним — чекають від учительки уважного ставлення і розуміння. Пані Валентина майже щодня своїм вихованцям каже: ставтеся одне до одного так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас.
Дуже важливим є і контакт класовода з батьками, які хочуть бачити в ньому не лише педагога, а й доброго друга й порадника. На батьківських зборах не говорить поганого про жодного учня. Коли має зауваження, обговорить із батьками не в класі. Намагається згуртувати всіх в одну велику родину.
«У мене навчаються граючись»
Валентина Василівна загартування пройшла на початку трудової діяльності, коли в одному класі навчалися діти ромської національності — від семи до одинадцяти років. Треба було спочатку зробити так, щоб на уроках була дисципліна, слухали вчителя, а тоді вже викладати матеріал. Вдавалося опановувати аудиторію, хоч інколи було непросто.
На думку педагога, у школі повсякчас повинен бути порядок, хоча вчителі початкових класів завжди навчають граючись. Тим, хто не хоче або не може сприймати швидко матеріал, потрібно вигадувати якусь казку, аби зацікавити.
Коли запитала Валентину Василівну про зміни у викладанні в зв’язку у реалізацією реформи «Нова українська школа», то почула таке:
— Новий підхід у веденні уроків — це не тільки гра. То і широке використання мультимедійних засобів, наочності, зміна моторики. Але часто читаю дітям сама, з технічних прийомів залучаю до викладання лише ті, які можуть захопити чи вразити дитину, тому дають кращий результат. Доводиться говорити з молодими батьками, що перший клас — це не продовження дитсадка. Дитина повинна вчитися самостійності, незважаючи на те, що програма складна. Тому завдання вчителя — допомагати її опанувати. Для невеликого розвантаження намагаюся дітей групами або парами залучати до виготовлення наочності, оформлення класної кімнати.
І такий підхід до школяриків дає гарні плоди. Як розповіла директор школи-гімназії Марія Семенівна Шевчик, у клас до Валентини Василівни завжди просяться. Вона не лише гарно ставиться до дітей, а й дає їм міцні знання. На базі її класів створені гімназійні математичні. Як учитель математики директор школи дуже задоволена базою, яку створює її колега для майбутніх старшокласників, адже скільки було в початкових класах відмінників — стільки й лишилося. Саме тому Валентина Василівна часто проводить відкриті уроки для молодих педагогів, брала участь в обласному конкурсі «Учитель року» й часто перемагала. Обрана керівником районного методоб’єднання вчителів початкових класів.
«Чекаю нових зустрічей із дітьми»
Ще на початку розмови Валентина Василівна обмовилася, що робота її рятує. Коли ж ближче познайомилися, зрозуміла, що вона не перебільшує. Доля їй приготувала непрості випробування. Рано овдовіла, самостійно ставила на ноги сина Юрія. Чуйно ставиться до невістки Лесі, тішиться внуком.
Валентина Воробій — учитель-методист — має багато різних відзнак, серед яких і грамота Міністерства освіти. Справляється з обов’язками голови профкому, і колеги вірять, що така людина завжди підтримає та допоможе. Валентина Василівна сказала, що вдячна також долі, яка скерувала її на педагогічну ниву, оточила прекрасними людьми: спочатку у Володимир-Волинському педучилищі, згодом — на історичному факультеті Луцького педінституту, тепер понад 30 років — в Іваничівській школі-гімназії. Нині найбільшу розраду знаходить у роботі, бо чужих дітей не буває.
І вихованці тягнуться до своєї вчительки.
Коли запитала в співрозмовниці, як після напружених буднів вона «розвантажується», пані Валентина сказала:
— Чекаю нових зустрічей із дітьми. А на вихідних люблю працювати на невеликій грядці біля хати, спілкуватися з друзями, які завжди підтримують. А ще — багато читаю і слухаю… тишу.
…Затихає дитячий гомін у шкільних коридорах, а у вікнах класу Валентини Василівни довго не вимикається світло. Вона повертається з роботи лише тоді, коли все підготує на наступний день. Після того подумки аналізує, чи все зробила правильно, на чому треба зосередитися, кому із школярів приділити більше уваги, аби не було невстигаючих. Гарний настрій вихованців теж допомагає, бо панує взаєморозуміння, повага і любов.
