Пам`яті генерала Кульчицького: тоді серед військових пролунало: «Хлопці, тепер ми – сироти»

Генерал-майор Сергій Кульчицький – перший український військовий у такому високому званні, який загинув під час боїв на Донбасі. 29 травня 2014 року поблизу Слов’янська гелікоптер, у якому він разом з військовослужбовцями Нацгвардії та МВС повертався з гори Карачун, терористи збили з ПЗРК. Дванадцять чоловік, включно з генералом Кульчицьким, загинули. Про це пише "Аntikor.com.ua".

Незважаючи на привілеї червоного диплома Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища, він обрав морську піхоту Північного флоту і бачився із нареченною, яка навчалась у Чортківському педучилищі на Тернопільщині, лише тиждень на рік. І так - три роки. Решта - листи.

Згодом одружились і почали сімейне життя… у селищі Супутник-1 неподалік Печенги Мурманської області. Сім років з білими ведмедями, серед льодових торосів і в темноті полярної ночі. Та були в їхньому житті і яскраві спалахи північного сяйва - любов одне до одного і маленького Валерчика, який, неначе пуп`янок, розпускався всупереч снігам та лютим морозам. Сім років…

- Ми домовилися, що через три роки одружимося і роз’їхалися, - пригадує дружина. - І у нас був трирічний роман в листах. Я пішла на жіночу маніпуляцію, сказала Сергію одразу: «Я буду тобі писати, а ти на кожного мого листа, будь ласка, давай відповідь». І в результаті я отримувала кожен тиждень по два листи. Ми від того були щасливі! Він повертається, наприклад, з навчань, а йому курсанти кажуть: «Товаришу старшина, вам два листа і обидва від дєвчьонкі». Так, «дєвчьонкі», адже Сергій служив на сході Радянського Союзу, там української мови не було і близько. А я всі листи писала українською, всі розмови з ним – українською. Потім він говорив, що українську мову вивчив через мої листи, а розумів – через мою літературну мову.

Страшна звістка впала на родину, як той палаючий вертоліт, застала зненацька.

Напевно, в пам`яті Надії Богданівни вони залишаться найсвітлішим спомином, хоч турботою свого чоловіка, його увагою і любов`ю не була обділена ніколи, навіть у найтривожніший 2014-й, коли він пропадав у Києві, а вона з дітьми була у Львові. Щовечора телефоний дзвінок і розмова. Про речі прості і буденні, про дітей та онучка, який знову повернув їх у молодість. Про те, що перебуває у найгаряішій точці країни не згадував. Дізналась від знайомих, котрі побачили Сергія у телевізійній передачі.

Страшна звістка впала на родину, як той палаючий вертоліт, застала зненацька. Тепер тільки фото та спомини - солодкі і болючі водночас. Проте спогади залишились не тільки у рідних, але й у десятків інших людей, через долі яких генерал пройшов яскравою кометою, "переформатовуючи" їх, як тепер заведено говорити, очищаючи і наповнючи іншим змістом. Один із них - підприємець, голова громадського об`єднання "Я львів`янин", координатор батальйону Нацгвардії імені Кульчицького, а тепер і народний депутат - Андрій Антонищак.

- Ви знаєте, після перемоги Революції я керував 9-ю сотнею самооборони Майдану і входив до його штабу. Тоді гостро постало питання: що робити далі з Майданом. Якраз у цей час ішла анексія Криму і дуже багато наших рвалися на півострів. Тому було вирішено створити перший добровольчий батальйон. Можете собі уявити, як майданівці поставилися до ідеї бути в складі колишніх внутрішніх військ, що три місяці воювали з нами і, фактично, вбивали наших людей. І коли розподіляли функції, мені й покійному Олегу Міхнюку, а це був сотник 8-ї Іванівської сотні (він загинув під Щастям), випала така місія - комунікувати і займатися власне цим батальйоном. І я з того часу став координатором тепер уже батальйону Кульчицького. Коли ми приїхали до пункту призначення у Нові Петрівці, єдине, що нам видали, - це діряві палатки. Я протягом 15 днів шукав 360 берців по всій країні і не міг знайти. У перші 3 дні ледь не позабивалися "Барс", який дислокувався там, і наші. Я думав, вони поріжуть один одного. Настільки високим був градус ненависті. І заспокоював це все Кульчицький.

"Хлопці, якщо ви хочете щоб я керував м’ясом, я цього не буду робити. Щоб їх убили в перші 3 хвилини бою, цього не буде. Або вони будуть виконувати накази, стануть бійцями, або не будуть ніким", - говорив Кульчицький.

Розмовами. Він був на той час одним із небагатьох справжніх офіцерів, бойовим генералом. І все ж на нього хлопці чимало нарікали. Адже Майдан - це козацька вольниця. А батальйон Нацгвардії - то вже порядок, шикування, марширування. Хлопці злилися, що не стріляють, тільки бігають. А не стріляли з банальної причини - не було чим. Була біда, реально. Тому з тих, хто мені зараз каже, що можна було відбити Крим, я просто сміюся.

У перший батальйон входили представники кількох сотень. І ми, сотники, вимагали зустрічі з генералом. А коли вона відбулася, я побачив ті очі і таку хитру усмішку. З нею він вислухав наші побажання, претензії і сказав: "Хлопці, якщо ви хочете щоб я керував м’ясом, я цього не буду робити. Щоб їх убили в перші 3 хвилини бою, цього не буде. Або вони будуть виконувати накази, стануть бійцями, або не будуть ніким. А шантрапою я керувати не буду". І він розказав нам свої плани.

Він жив у казармі в Нових Петрівцях. І поспілкувавшись півгодини з ним, я все зрозумів, зрозумів, що нарікання безпідставні. Я дякую Богові, що  жив в одній кімнаті з Кульчицьким. Особисто він перевернув мене психологічно. Як батько із мамою вчили мене ходити, так він мене у 45 років учив по-іншому дивитися на цей світ, на цю країну. Я нерідко замислююсь. Звідки у нього взявся такий патріотичний запал? Народився у Німеччині, вчився і служив у Росії. Але коли постало питання, чи він там буде служити, а перспективи були дуже класні, сюди ж потрібно було повертатись на порожнє місце, він навіть не думав. Я розмовляв про це з його дружиною. Зібралися і поїхали.

Бувають люди, які проходять по твоєму життю тихою ходою, майже не залишаючи у ньому сліду. Інші ж "прошивають" його яскравою кометою. І кожне слово, кожна зустріч стає незабутньою. Таким був і генерал Кульчицький. Андрію Антонищакові він залишив у "спадок" багато своїх міркувань і фраз. Одну з них він сказав після того, як "його" батальйон склав присягу: "Знаєш, Андрій, для мене найвищою похвалою стало, коли майданівці назвали мене Батя і фотографувалися зі мною сім`ями".

У день загибелі Кульчицького Андрій за його ж дорученням, був у Києві. О дев`ятій та одинадцятій вечора ще спілкувався з генералом, а о першій зателефонували бійці і повідомили про смерть Сергія. Він тут же сів за кермо і поїхав на схід, час від часу набираючи номер Кульчицького. Телефон вів себе містично: то повідомлялось, що зв`язку із абонентом немає, то надходили SMS, що абонент знову в мережі. Як зрозумів пізніше, телефон загиблого лежав десь на місці падіння гелікоптера біля Карачуна, де зв`язок був "плаваючим". А тоді ще сподівався почути в трубці знайомий голос… Ще згадує, як генерал після вечері провів його до машини і вони, прощаючись, двічі обнялись. Такого теж ніколи не було.

- Коли збили гелікоптер, у засаді було близько 40 сепаратистів, які вже передали своїм, що тіло генерала у них в руках. І нашим хлопцям просто рвонуло дах, - розповідає Андрій. - Сім чоловік вискочило з автоматами і так лупили, що вороги відступили. Забрали тіла загиблих. А одного - другого пілота, знайшли живим. Йому вдалося вижити.

Коли збили гелікоптер, у засаді було близько 40 сепаратистів, які вже передали своїм, що тіло генерала у них в руках.

На похороні друга Андрій не був - залишився виконувати накази генерала, головний з яких - якщо щось станеться, вивести батальйон. Спочатку вивів з оточення одну частину батальйону, а через тиждень - іншу.

- Настільки чистих людей я дуже мало бачив у житті, - говорить чоловік.

Смерть Кульчицького була показовою стратою, яку провела Москва після того, як генерал сказав, що готовий дійти до першопрестольної й стріляти до останнього патрона, - вважає Антонищак. Але Кремль досяг протилежного ефекту.

...У той день з самого ранку лив дощ. Холодний, в`їдливий, не по-літньому колючий і злий. Небо неначе сердилось на себе за те, що випустило зі своїх обіймів гвинтокрил, у якому палаючими факелами падали на землю справжні Чоловіки... Одного з них - генерала Кульчицького - пішою ходою саме несли до Личаківського цвинтаря у Львові з іншого кінця міста. Процесія затримувалась, та люди вперто чекали, і їх число зростало. Вони мокли і мерзли обабіч свіжовикопаної могили, бо що таке дощ і холод у порівнянні з подвигом і долею людини, яка востаннє "йде" вулицями рідного міста до свого вічного дому…

Щороку о десятій годині ранку 29 травня рідні, друзі і соратники генерала збираються на Личаківському кладовищі біля могили, щоб помолитися за упокій його душі та віддати шану новітньому герою. Потім повернулися на свої пости. Щоб продовжувати справу командира.

Нінель Кисілевська, Львів.