Перехожі ще довго дивляться їм услід, бо побачили справжнє кохання.
«Я відганяла думку, що подобаюся Сергієві, щоб потім не було боляче…»
А виявилося – їхні почуття взаємні
Мені дуже хотілося почути від сьогоднішніх наших героїв, Сергія і Вікторії Романчуків із Луцька (правда, не наважувалася поставити дуже делікатне питання) про їхні плани на «візит» у родину лелеки. Тож спасибі молодим людям, які ніби інтуїтивно відчули моє бажання і на завершення нашої розмови самі про це заговорили: «Ми мріємо, звичайно, про дітей — щоб сім’я наша більшою стала»
«Мамі своїй завдячую — це її заслуга, що і в інвалідному візку даю собі раду»
Вікторія і Сергій ще молоді: їй — 26, йому — 30. І у шлюбі вони всього два роки. А ось шлях, пройдений ними до їхньої зустрічі, непростий.
— Я народилася з вадою хребта, — розповідає жінка. — Операцію зробили, коли мала сім років. Але, як виявилося, запізно. У перший клас мене мама водила (я ще могла трохи стояти, йти), а потім уже вчителі приходили до мене додому. Тож мамі своїй завдячую — це вона багато зусиль доклала, щоб я й у візку почувалася повноцінною людиною, давала собі раду.
Саме тому, що не було гіперопіки з боку батьків, Вікторія, як вважає, після закінчення школи не побоялася відірватися від дому і поїхати у Євпаторію вчитися на швачку. А потім, як каже, Бог благословив, що і за кордоном навчалася.
— Мені було 17 років, коли покаялася, прийняла хрещення, — повертається спогадами у минуле жінка. — Відвідувала церкву «Фіміам». І через сім’ю Больчуків, яка організувала у Боратині Луцького району реабілітаційний центр для неповносправних людей «Агапе», потрапила у Норвегію. Спортом і вокалом займалася дев’ять місяців.
Про норвезький період у своєму житті Вікторія відгукується так:
— Ніколи не думала, що зможу кататися на лижах у горах, — звичайно, на спеціальних, відповідно до стану мого здоров’я. І, до речі, так само не уявляла, що сяду в літак, бо дуже боялася цього. А у Норвегію довелося летіти, переборовши страх. А ще ж із своїм класом побувала і у теплих краях — на Канарах, про які раніше лише чула.
Шляхи Вікторії й Сергія перетнулися завдяки церкві «Фіміам». Через спільних друзів вони познайомилися. Хоч років два це було просто спілкування одновірців. По-новому (по-особливому) вони подивилися одне на одного, коли були у християнському таборі, який працює влітку у селі Заозерне Любомльського району.
«Вікторію зустрів уже тоді, як покаявся, прийняв хрещення»
Життя Сергія до того, як у його долі з’явиться майбутня дружина, було непростим. А то й драматичним. Ходив, як сам тепер каже, краєм прірви: міг не раз і в тюрму потрапити, та «Бог вберіг».
— Я виріс у повноцінній, благополучній сім’ї, — розповідає чоловік. — Але так складалося, що з дитинства полюбляв вулицю з її пригодами. І з часом ця «вулиця» затягнула так, що почав непотрібними речами займатися. Ще школярем, за компанію, спробував дурману. А коли вже вчився у профтехучилищі, то став залежним від наркотиків. І не коноплю курив для доброго настрою перед дискотекою, а сильніші препарати вживав…
Особливим було освідчення Сергія. Він не лише сказав, що я йому подобаюся. Прозвучали і такі слова: «Давай будемо молитися за нас». І вони для мене багато важили.
У хвилини просвітлення, коли розумів, що пропадає, пробував сам, як мовиться, зіскочити з голки. Звертався по допомогу у наркодиспансер, сподіваючись покінчити зі старим, гріховним життям. Не вийшло. З цього приводу Сергій каже:
— Так було до того часу, поки не зустрів свого давнього знайомого Артура, який, як і я, свого часу був наркозалежним. І ось переді мною зовсім інша людина. Чув від інших, що він прийняв хрещення, відвідує церкву «Фіміам». Якось Артур запросив у гості. Я це запрошення зігнорував. Та ось одного разу, коли, навіть маючи гроші, не міг роздобути дозу наркотику і корчився у ломці, послав йому есемеску. Сказав, що хочу прийти у церкву «Фіміам». Артур, правда, тоді був за кордоном, у Польщі. Пообіцяв, що як тільки вернеться, ми зустрінемося. «А поки що читай Євангеліє, молися і проси у Бога порятунку», — порадив.
Перед Новим 2013-м роком, коли цей знайомий вже був у Луцьку, Сергій прийшов з ним у церкву. Йому пропонували пройти лікування в реабілітацій-
ному центрі. Але він усе ще думав, що сам зможе позбутися наркозалежності. Та коли знову «зірвався», то зрозумів, що у колі старої компанії (вона ж ніде не поділася) не вдасться почати нове життя.
— Мене затягло ще на півроку, — розповідає чоловік, — Стан був ще страшніший. І я, уже пізнавши любов віруючих, вернувся у церкву. Був реабілітаційний центр у Володимирі-Волинському. У 2014 році покаявся, прийняв хрещення.
Після одруження Сергій і Вікторія відвідують церкву «Спасіння», яка є, як розповідали, дочірньою від «Фіміаму».
«Ми не злякалися числа «13», на яке припало наше одруження»
Пригадуючи літо 2016 року, коли він у християнському таборі на Любомльщині уже насмілився проявити симпатію до своєї майбутньої дружини, Сергій розповідає:
— Я старався побути з Вікторією, поговорити. Вона, може, ще й не здогадувалася про те, що в моїй душі зародилося почуття до неї.
— Та ні, я відчувала якесь уже особливе ставлення до себе, — підправляє чоловіка дружина. — Але сама собі говорила: а може, це я себе «накручую», як це буває у дівчат. Одне слово, відганяла думку про те, що подобаюся Сергієві, — щоб потім не розчаровуватися. Переконувала себе: ось приїдемо додому — і все стане на свої місця.
Але і в Луцьку Сергій продовжував спілкуватися з Вікторією. Вони листувалися в соціальних мережах. А потім хлопець напросився прийти до дівчини: знаючи, що вона шиє, приніс куртку поремонтувати. Зараз обоє розуміють, що це був привід побачитися, а заодно і номер телефону попросити, щоб можна було передзвонити.
Вікторія зізнається, що до зустрічі із Сергієм у неї і залицяльників не було, бо ж постійно сиділа вдома. Але, як і кожна дівчина, мріяла про сім’ю.
— Бог знає, як повести наше життя, — каже вона. — Ще до того, як зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, планувала собі, що вийду заміж у 26 літ. А сталося це на три роки раніше. Особливим було освідчення Сергія. Він не лише сказав, що я йому подобаюся. Прозвучали і такі слова: «Давай будемо молитися за нас». І вони для мене багато важили.
Дев’ять місяців виношували молоді люди свої почуття. 13 травня 2017-го побралися. Чи не побоялися цього числа — чортової дюжини? Коли про це зайшла мова, Вікторія сказала:
— Та ні… Правда, мама починала говорити і про число «13», і про те, що недобре одружуватися у травні. Пересторогу, що нібито, одружившись у цьому місяці, люди будуть «маятися» все життя, я зразу відкинула. Бо ж то в російській мові останній весняний місяць — май, а не у нас. А щодо числа «13», то у першому посланні до коринтян якраз у тринадцятому розділі — гімн любові, де є такі слова: «Любов — довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається…» Хіба не це має переважити будь-які забобони?
«А весільних подорожей у нас було дві — побували і в Карпатах, і на морі»
У розмові з подружжям у якусь мить я спитала (а може, просто вголос висловила міркування), чи ж щасливі Вікторія і Сергій, що зустріли одне одного? І почула від них майже сказане хором:
— Дуже!
— Лише два роки ми разом, — каже Вікторія, — а здається, що все життя знайомі. І дорожимо цим.
Цікавлюся, якою була весільна подорож Романчуків, і виявилося, що у них їх було дві.
— Сергій хотів у Карпати, а я — на море, — каже Вікторія. — Тож ми спершу, у травні, подалися в гори, а вже влітку — на Чорне море.
— Ми були у Микуличині — це неподалік від Буковеля, — додає Сергій. — Насолоджувалися дивовижними краєвидами і тим, що нарешті удвох. Їхали автомобілем, я був за кермом. Могли зупинятися, роздивитися найцікавіше, сфотографуватися. І в Карпатах теж мандрували автомобілем. А ще на квадроциклі каталися, на підйомнику. Було трохи екстриму. Зате на морі, в Одеській області, — спокійніше відпочивали.
І щодо мрій подружжя зайшла мова.
— Ми хочемо ще помандрувати. За кордон поїхати, житло своє придбати. І мріємо, звичайно, про дітей — щоб сім’я наша більшою стала, щоб Бог благословив нас на батьківство.
Мені дуже хотілося почути ці слова. Правда, не наважувалася поставити це дуже делікатне питання. А молоді люди, спасибі їм, ніби інтуїтивно відчули моє бажання і самі заговорили про батьківство, на яке колись їх Бог благословить.
Сьогодні Вікторія працює реабілітологом-ерготерапевтом у вже згаданому центрі «Агапе». Сергій там же має роботу доглядача — допомагає неповносправним людям. Подружжя орендує квартиру: вирішили жити окремо, бо у них, вважають, своя сім’я — свої правила і звички. «З батьками хороші стосунки, але краще в гості одне до одного ходити».
…Того дня, коли ми зустрічалися, дощ лив безперестанку. І хоч мені хотілося сфотографувати своїх героїв на прогулянці, не наважилася запропонувати у таку погоду одягнутися й вийти надвір. Але, мабуть, волею Бога це сталося: я чекала маршрутку, щоб доїхати до центру, і в якусь мить побачила Вікторію й Сергія у відповідній до погоди екіпіровці на вулиці. Тож кадр, який так хотілося зробити, був. Дуже зворушлива картинка: чоловік тримає кохану за руку і вони йдуть тротуаром. Чи їдуть…
