«Я сплю з рушницею біля ліжка»

 … донецьким патріотом, який і вночі тримає при собі зброю

Одним із тих, хто покладав вінок на мітингу–реквіємі до пам’ятного хреста на місці загибелі 18 бійців 51–ї бригади під Волновахою Донецької області, був літній худорлявий чоловік у білій сорочці та окулярах. Це Віктор Власов. Той самий, котрий 22 травня 2014 року на власній «Волзі» доставляв поранених до лікарні.

— Мені подзвонила дочка, сказала, що чути стрілянину і вибухи. Я одразу поїхав туди. Навколо лежали убиті та поранені. І води їм треба було подати, і перевернути — ​дуже тяжкі були. У багатьох трупів роти забиті землею: певно, повзли по ріллі. Я повантажив хлопців у машину і повіз у лікарню. І так 8 годин підряд. Підлога автомобіля вся була залита кров’ю. Бронетехніка горіла, а пожежники не хотіли їхати. Їхній начальник каже: «Хай горять!» А коли я вже матом викликав інших, то приїхала одна машина, трохи погасила, та закінчилася вода. Як поїхала по неї, то вже й не вернулася. Тому вся техніка (три БМП, вантажівка, УАЗ та зенітка) згоріла. Башта однієї бронемашини відлетіла на 70–80 метрів, — ​розповідає Віктор Миколайович. — ​Цих хлопців затримували, не давали їхати. Тих, хто це робив, усі знають, і вони зараз добре себе почувають. На нашій селищній раді 42 дні висів прапор «ДНР», і мер досі той самий, і нікого за це не покарано. Що ж це за влада така, що ж то за Україна?

Цей невеликий чоловік — ​справжній патріот. Щороку він покладає квіти до пам’ятного хреста. Каже, що найчастіше приходить зарання, щоб не зустрічатися із чиновниками. Нині ж хотів виступити і навіть текст промови написав, але слова йому не дали.

На запитання, чи йому не страшно, Віктор Миколайович відповідає так: «Я дружу з військовими, вони часто заїжджають, тому нас побоюються. Усі бачать, що в нас бувають то одні, то інші бійці. А ще купив травматичний пістолет, оформив його, як належить. Маю ще й мисливську рушницю і тримаю її біля ліжка», — ​по–простому пояснює чоловік.

Не кожен має таку твердість: аби за свої переконання спати зі зброєю біля ліжка.

… українським набутком, який зникає

Сало цих свиней вважали еталонним і за смаком, і за товщиною (близько 4 сантиметрів). Та й м’ясо було не гіршим. Ідеться про відомих миргородських паців. Це перша порода вітчизняної селекції. Її вивели ще у ХІХ столітті, хоча затвердили лише в 1940 році. Ці свині нарівні з ніжинськими огірками чи українською верховою породою коней можна вважати національним надбанням.

На нашій селищній раді у Донецькій області 42 дні висів прапор «ДНР», і мер досі той самий, і нікого за це не покарано. Що ж це за влада така, що ж то за Україна?

Та нема вже миргородських свиней. Нещодавно старший науковий співробітник лабораторії селекції Полтавського інституту свинарства та агропромислового виробництва Національної академії наук України Павло Ващенко повідомив, що поголів’я минулого літа знищили у зв’язку з африканською чумою тварин. Із 10 кнурів, 150 свиноматок і табуна молодняку залишилося два кнурі, шість свиноматок та четверо поросят.

Відтак, вердикт однозначний: відновити породу з наявного поголів’я неможливо. Адже тварини споріднені й при паруванні втрачатимуться генетичні ознаки породи.

Щоправда, шанс є: науковці планують викупляти в селян миргородських паців. Для того, щоб пересвідчитися, що це саме потрібні кабанчики, проводиться тест ДНК. Збереглася й сперма в банку генетичних ресурсів Інституту розведення і генетики.

Тож є надія, що носії еталонного сала таки не зникнуть.

… «елегантним» рішенням міської влади

Як ми вже повідомляли, фермерський ринок на площі біля Луцького рацсу наказав довго жити. Все було добре: покупці задоволені, продавці — ​теж, влада не раз хвалилася ним (навіть заступника міністра привозили сюди). Але то все було доти, поки сусідство із селянами, котрі продають свої вироби, стало небажаним для забудовників комплексу «Егоїст», про що говорила на сесії Луцької міської ради депутат Алла Надточій. Відтак, Асоціації фермерів і приватних землевласників Волинської області не продовжили договір на торгівлю в цьому місці.

Проте фермери не залишили рацс.

— Торгувати приїжджають, особливо молочники. Поки нас ніхто не чіпає. Наскільки я зрозумів, до початку реконструкції приміщення рацсу і не чіпатимуть. А потім просто відгородять — ​та й усе. Офіційного дозволу ж нема, — ​каже заступник голови згаданої асоціації Олег Галасун, який і курує (чи, точніше, курував?) роботою ринку. — ​Колись експерт з Австрії розповідав про перший, другий і третій кошики допомоги від держави для сільгоспвиробників. Так–от, він сказав, що найкраще, аби влада сприяла безпосередньому продажу. Щоб товар поступав від селянина до споживача напряму, а не через ланцюжок перекупників. І не потрібно тоді жодних дотацій. Але про це ніхто не згадує. От, наприклад, молоко. Його у селян купують по 5,5 гривні за літр, натомість у великих господарств — ​по 10. На середньопродуктивній корові така різниця щороку дасть близько 15 тисяч гривень. Ці гроші могли б осісти в кишенях малих виробників. Такого розміру дотації ніхто не дасть. Якщо у Європі це один зі способів дати жити малим господарствам, то в Україні — ​не до нас. Ми мали єдиний ринок, де в кожного продавця були всі ветеринарні документи. Відверто скажемо те, що й так усі знають: на жодному іншому такого немає. Тепер будуть продавати, хто де прилаштується. Але ж це не вихід. Серед тих, хто так працює, є і ті, хто перепродує молоко. Якщо з таким продуктом щось не те, то де шукати винного, хто і звідки привіз те молоко — ​ніхто не пояснить. Але ніхто не хоче говорити про це відверто...