«Навіть не міг уявити, що доведеться їхати не на роботу, а… на війну»
Багатьох жителів нашого краю російсько-українська війна вирвала з родин та буденних клопотів несподівано. У числі перших мобілізованих на Схід був і водій із Ситниці Маневицького району Олександр Намонюк
23 березня 2014 року водій маршрутки Луцьк–Ситниця Олександр Намонюк, як і завжди перед рейсом, встав на світанку, привів себе до ладу, наготував 300 гривень, щоб купити необхідну деталь для автомобіля, та й попрямував у Маневичі. Ще йому потрібно було навідатись у Маневицько–Любешівський ОРВК (напередодні пізно вечері передали через знайомих, щоб зайшов, аби уточнити якісь дані). Чоловік навіть не міг подумати, що доведеться їхати не на роботу, а… на війну.
— У Маневичах мені вручили повістку і сказали сідати в автобус, а коли спитав, чи проходитиму медкомісію, відповіли: «А ви, дядьку, що — слабі?» — пригадує той день Олександр Олексійович.
Першим із Ситниці разом із одинадцятьма мобілізованими з району поїхали на Луцьк, а звідти — в Білу Церкву. У складі 72–ї бригади розпочали армійські будні. Спочатку навчались на місцевому полігоні, потім переїхали до Житомирського. Раніше Олександр служив у військах ПВО, а 2014–го довелося стати зв’язківцем. Мали справу із кабелями та застарілими радіостанціями, поки не видали нові компактні рації.
— На передові позиції в Амвросіївку Донецької області прибули в травні 2014–го і пробули там до серпня. Тоді нас так обстріляли, що нічого цілого від містечка не залишилося, — пригадує співрозмовник. — Було багато вбитих і поранених. А скільки там техніки похоронили… Вона зосталася у лісосмузі у вигляді хреста, а на ділянці, де стояли ми, вціліло кілька автомобілів і танків. І це все за дві ночі. Земля аж гула. Пощастило, що ніхто не постраждав, бо наш взвод чергував на посту, сполученому із бліндажем, і легко було сховатися.
Лише через півтора тижня після обстрілів було проведено ротацію і бійців вивели на полігон у Мелітополь. Тоді ж окремі мали змогу з’їздити на кілька днів додому. Потому на Олександра Намонюка чекав другий «заїзд» у зону АТО.
— Наш штаб розташовувався у Волновасі, а сам підрозділ базувався за 20 кілометрів, по блокпостах. Цього разу я возив комбата третього батальйону 72–ї бригади, — продовжує атовець. — На автомобілі ГАЗ-66 їздили вдень і вночі скрізь, де дислокувались наші бійці. Періодично потрапляли під обстріли, але, дякувати Богу, серйозних ушкоджень не було.
Першого комбата, якого возив, поранили, другого — контузило, а вже третьому більше пощастило.
Із надзвичайних подій запам’яталось, як у вересні від села Стила Донецької області на них ішли танки, тоді одного з бійців поранило осколком. У зоні АТО були до листопада. Після повернення додому Олександр Олексійович через високий тиск змушений був лягти в госпіталь.
Першого комбата, якого возив, поранили, другого — контузило, а вже третьому більше пощастило.
— Спочатку на війні було страшно: що робити, куди бігти, як себе поводити, а вже потім до всього звик, — ділиться чоловік. — Ворога ми в лице не бачили, а реагували лише, коли щось прилітало.
— Коли чоловік подзвонив і сказав, що його забирають в армію, в мене ледь серце з грудей не вискочило. Що відчувала, важко передати словами. А потім лише молилися Богу і подавали записки в усі церкви. Було дуже–дуже страшно. Не знали, як і де він, сам нічого не розповідав, іноді лише повідомляв, у якому селі чи місті. Діти дуже переживали, все казали: «Хоч би тато наш прийшов скоріш», — пригадує пані Ольга, дружина атовця.
До розмови долучається мати героя Катерина Миколаївна: «То ж був перший набір, і ніхто не знав що і як. На всі запитання відповідав: «Усе добре…» Звісно, плакала. А скільки молилася до Господа, щоб син прийшов живим. Бог почув молитви. Запитую у дружини, чи змінився чоловік після АТО.
— Спершу кричав ночами уві сні, постійно мав підвищену тривогу. Та й зараз, хоч і минуло кілька років, неспокійно спить.
Пан Олександр розповів, що в перший «заїзд» ніяких касок та бронежилетів не було, лише згодом почали видавати. Окремим присилали рідні.
— Але хто їх носив, ті бронежилети? Вони такі важезні, — розмірковує чоловік. — Як мені за кермо було сісти з ним? А вже на дверцятах авто з обох боків старі бронежилети висіли. Мій автомобіль був цілий, а от у напарника дах геть розірвало…
До нормального життя Олександрові Намонюку допомагали повертатися сім’я і робота. Загалом чоловік провів у зоні бойових дій дев’ять місяців. Періодично зустрічається зі знайомими атовцями з Довжиці та Семок, а від запрошень прийти в місцеву школу й розповісти про війну відмовляється — не любить бути в центрі уваги. Та й чи зголосився б на матеріал про себе, аби я не прийшов до нього зі старостою Віктором Регешуком? Скромний чоловік, хоч нагороджений орденом ІІІ ступеня «За мужність», одягнув його на військовий мундир лише на моє прохання.
Сергій ГУСЕНКО.