«Мрію, щоб діти ходили у спортшколи, а не в інклюзивні центри»

«Хочете, щоб дитина була здоровою — віддайте до Борисюків»

Знаменита спортшкола «тулиться» в одній кімнатці, де тісно від нагород, де кубків — попід самісіньку стелю. Валентина Іванівна відсутністю окремого кабінету не переймається. Їй болить інше: ставлення до фізкультури й спорту на державному рівні. У тому ж будинку, по сусідству, знаходиться Інклюзивно–ресурсний центр для дітей з інвалідністю. Коли проходили повз, Валентина Іванівна з гіркотою сказала:

— Болить душа. Якби ж у нас дбали, щоб майбутні батьки були здоровими, сильними, то менше народжувалося б хворих малюків. Мрію, аби діти відвідували спортшколи, а не інклюзивні центри. А в Україні чомусь ніби спеціально школярів звільняють від фізкультури на основі проби Руф’є — тесту, запровадженого дилетантами — учні мало рухаються, і через це виникають серйозні проблеми.

 Коли сама пані Валентина була малою і лікарі виявили у неї негаразди із серцем, батькові порадили віддати доньку у спортивну секцію. Спочатку ходила з–під палки, а далі так захопилася, що коли у 7–му класі зламала лижі, то страшенно переживала, аби не вигнали.

— А тренер, довідавшись, у чому справа, обняв мене і промовив: «Я дам тобі ще кращі лижі, ти тільки старайся». Цей урок назавжди закарбувався у серці, і до своїх вихованців я ставлюся так само. Часто тепер і любешівські лікарі рекомендують батькам спортшколу, кажуть: «Хочете, щоб дитина була здоровою — віддайте до Борисюків». І на собі, і на прикладі багатьох вихованців переконалася, як важливо грамотно підібрати фізичні навантаження, зацікавити, заохотити, щоб тренування були в радість. А якщо є характер, то і з фізично слабкої доньки чи сина може вирости чемпіон, — каже Валентина Борисюк.

На запитання, чи не шкодує, що назавжди осіли в Залаззі, трохи образилася. Мовляв, подруги зі столиці приїздять у гості й заздрять: свій дім, сад, свіжі помідори із власного городу, чудова природа, гарні люди і робота, вважай, під боком.

Змалку вона мріяла працювати з дітьми, тож пішла у педучилище. Та захворіла мама, навчання довелося залишити. А згодом, після смерті найдорожчої людини, дівчина вступила у Чебоксарський технікум зв’язку. Захоплення лижами й ковзанами привело у великий спорт. Успішно виступала на змаганнях з легкої атлетики, стала майстром спорту, а у 1980 році — першою чемпіонкою СРСР серед жінок зі спортивної ходьби.

Як же перспективна спорт­сменка, уродженка Чебоксар, опинилася у поліській глибинці? У село Залаззя Любешівського району Валентину Іванівну привело кохання. Під час змагань познайомилася з юнаком із Волині — Степаном Борисюком, майбутнім тренером — і зрозуміла, що з ним — хоч на край землі.

Можна жити в селі — й заявити про себе на весь світ

— Коли одружилися, у Степана важко захворіла мама і він сказав: «Їдемо у Залаззя». Я навіть спробувала влаштуватися тут у районі інженером–зв’язківцем, але без спорту життя не уявляла. Тому й вступила до Луцького педінституту на фізкультурний факультет. Зі своєю свекрухою прожили під одним дахом 13 років — і жодного разу не посварилися. Наша мама дуже мудра і добра, їй — 85, і я багато в неї навчилася, — розповідає пані Валентина.

Згадує, як вони з чоловіком починали прихиляти до спорту своїх односельчан, як узимку «агітували» колгоспне начальство допомогти залити каток, щоб поставити дітей на ковзани. І як невдовзі спільно раділи призовому місцю на всеукраїнській спартакіаді школярів із цього виду спорту.

 — Спочатку люди в селі казали: «І що з теї фізкультури?» Тож, плануючи масові змагання з легкої атлетики, я оголошувала, що переможець отримає у подарунок кришталеву вазу — на той час великий дефіцит. А згодом, коли наші вихованці почали їздити на серйозні чемпіонати, на збори, то ставлення змінилося. Якось прийшла у школу бабуся просто з поля, босоніж, і почала зі мною сваритися, що її внучку не включили в команду. І, до речі, та дівчинка згодом справді стала відомою спортсменкою, — усміхається Валентина Іванівна.

На запитання, чи не шкодує, що назавжди осіли в Залаззі, трохи образилася. Мовляв, подруги зі столиці приїздять у гості й заздрять: свій дім, сад, свіжі помідори із власного городу, чудова природа, гарні люди і робота, вважай, під боком. Валентина Іванівна викладає фізкультуру в місцевій школі, й до Любешова автівкою в спортшколу добирається швидше, аніж колеги у Києві, які мордуються у заторах. Борисюки давно довели, що можна жити в селі — й заявити про себе на весь світ.

Родоначальниця тренерської династії

Дорогою батьків пішли й діти. Син Олександр — майстер спорту України міжнародного класу, бронзовий призер Чемпіонату Європи та багаторазовий чемпіон України. Донька Олена — кандидат у майстри спорту, багаторазова чемпіонка України з бігу на 1500 та 3000 м. Обоє закінчили юридичний факультет, але спорт не відпустив, нині працюють тренерами і досягають чудових результатів, як батько Степан Юхимович, заслужений тренер і заслужений працівник фізичної культури, і мама, яка теж удостоєна високого звання.

Нещодавно колеги й колишні вихованці вітали Валентину Борисюк із професійним ювілеєм — 20 років тому вона очолила ДЮСШ. Згадували, як раділи, коли пробилися у 2000–му на Олімпійські ігри у Сіднеї, як виборювали призові місця на Чемпіонатах світу та Європи, на Всесвітній універсіаді в Пальма де–Майорці в Іспанії, у Дитячих Олімпійських іграх у Буенос–Айресі… П’ятий рік Любешівська ДЮСШ є найкращою в Україні за досягненнями із легкої атлетики, тут виховали 5 майстрів спорту міжнародного класу…

Утім, Валентина Іванівна дбає не тільки про високі спортивні досягнення, а й про масовий фізкультурний рух у громаді, організацію змагань серед дорослих і дітей. З гордістю показувала нам чудовий стадіон у селищі, хвалилася, що все більше батьків заохочують своїх синів і дочок до занять спортом. У спекотну пору проводять тренування в холодку, в парку, а потім усі поспішають до річки, хто не вміє плавати — навчають. Із вдячністю розповідала Валентина Борисюк і про керівників навчальних закладів, сільських учителів фізкультури, які є її однодумцями.

— У нас не тільки у Залаззі спорт — на висоті, а й в Люб’язі, і в Бірках, і в інших селах. Був випадок, коли директор В’язівненської гімназії, вітаючи дитину, яка перемогла у змаганнях, із власного гаманця преміював її. Шестеро вихованців спортшколи отримують зарплату від облдержадміністрації як спортсмени–інструктори, ще двоє мають стипендію від Любешівської ОТГ. Хотілося б, аби й на державному рівні більше дбали про дитячі спортивні школи, адже зараз тренери одержують копійки. Обурює, що в Луцькому районі ДЮСШ взагалі закрили. Такий підхід — це гріх перед юним поколінням, — наголосила наша співрозмовниця, яка життя присвятила дітям і спорту.