На Горохівщині троє друзів встановили пам’ятник воїнам УПА

 Встановити базальтовий  пам’ятник  власним коштом  вирішили троє друзів, які величають своєю наймилішою батьківщиною це одне з найстарших (Борисковичі  дякують Творцеві за життя 835-ий рік) і найменших населених  пунктів Горохівщини:  заслужений лікар України, почесний громадянин міста Луцька і села Борисковичів, «Людина 2017 року Волині» Валентин Мартинюк, історик за покликанням Петро Грищук, який теж живе в Луцьку, і депутат районної ради, підприємець Андрій Філат.  

Валентин Федорович і Петро Володимирович із рідним селом стараються бачитися якнайчастіше. Рік тому теж зустрілися в провідний після Великодня день. У молитвах за своїх найрідніших не обминули братського поховання -  останньої домівки  сімох воїнів УПА.  

- Дубовий Хрест, встановлений у 90-ті роки головою Крайового Братства ветеранів ОУН-УПА імені Клима Савура Мелетієм Семенюком, уже виконав свою місію оберега, тому й прийшла думка гідно  подякувати героям, - був небагатослівним Андрій Філат.

- В оголошеннях, в яких ми запрошували односельчан на молитву біля оновленого пам’ятника, написали просто: «Згадаєм усіх поіменно, серцем згадаєм своїм. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим», - розповів Петро Грищук. На жаль, у цей день не вдалося поспілкуватися з Валентином Мартинюком. Відомий хірург іще звечора приїхав у село, а вже вранці був змушений поспішити в Луцьк на терміновий виклик.

А про упівців, похоронених майже в центрі сільського кладовища, у Борисковичах знають і наймолодші, і найповажніші довгожителі.

«ПЕРЕД ТАКИМИ ЛЮДЬМИ «РУСКІЙ МІР»  БЕЗСИЛИЙ»

…Вони загинули в одному з нерівних боїв у січні 1944 року на окраїнах Лобачівки. Тіла борисковичівців Степана Бондара, Василя Ковальчука, Юхима Нагрейка, Якова Бабюка, Миколи Мельника і журавниківців Михайла Щерблюка та Сергія Майка  в село привезли через три дні. Всі за життя були міцними, наче дуби. Прожили хто 18, хто 25 років…

…Вони загинули в одному з нерівних боїв у січні 1944 року на окраїнах Лобачівки. Тіла борисковичівців Степана Бондара, Василя Ковальчука, Юхима Нагрейка, Якова Бабюка, Миколи Мельника і журавниківців Михайла Щерблюка та Сергія Майка  в село привезли через три дні. Всі за життя були міцними, наче дуби. Прожили хто 18, хто 25 років…

Упівців, ненависних радянській владі, односельчани з уже покійним священиком Григорієм Юркевичем мусили хоронити потайки, як нічна зоря стрічалася зі світанковою. Цей день став фатальним для тоді 17-ої Тетяни Гальчин.  

- Пам’ятаю, що звечора до нас додому прибігла в сльозах моя подруга Ніна, сестра загиблого  Миколи Мельника. Просила мою маму Софію відпустити мене до них у поміч, але ненька, певно, серцем відчувала біду, бо я зосталася вдома. Сплела вінок, який передала на могилу. Хтось дізнався і виказав енкаведистам, що те барвисте плетиво - робота моїх рук, тож «гості» не заставили себе довго чекати. Прийшли наступного дня, - повернулася в юність вже 92-річна Марія Яківна.

Розповідала, а в погляді заново воскресали пережиті страх, біль, поневіряння. Спершу її вели сільською вулицею, але призупинилися біля школи, щоб імітувати розстріл. Так почалося залякування, що продовжилося лютими побоями в Берестечку. Згадувала покладену на тіло дошку. По ній кати били з усієї сили дубинкою, а Тані здавалося, що всередині відлітають усі нутрощі.

За надмогильний вінок неповнолітню Тетяну Гальчин було засуджено на десять років примусових робіт. Покарання відбувала в Архангельській й Іркутських областях. Разом із іншими жінками й дівчатами вона пиляла, валила ліс, вантажила його на вагонетки і тягнула їх до міста.  Життя було настільки нестерпним, що одного дня з подругою вирішила піти з нього. Обидві напилися хлорки, але Тетяні судилося вижити, повернутися додому через без півтора місяця 10 років. 

По дорозі додому в автомобілі Петра Грищука зізналася, що не жалкує, що через квітчастий оберіг юнакам у могилі зазанала стільки поневірянь. Міркувала, що якби роки вернулися, а долю могла б вибрати, - іншої не шукала б.

…Ініціатори встановлення пам’ятника кажуть, що не могли не  привезти Тетяну Яківну на церемонію його освячення. Зі собою вона взяла вазон із квітами. Ставила його на могилу з такою ж щирою скорботою, з якою 75-ть років тому передавала  вінок упівцям, а вже по дорозі додому в автомобілі Петра Грищука зізналася, що не жалкує, що через квітчастий оберіг юнакам у могилі зазанала стільки поневірянь. Міркувала, що якби роки вернулися, а долю могла б вибрати, - іншої не шукала б.

- Я ж тоді нікогісінько не виказала, хоч мене били до півсмерті, - лише й мовила наостанок.

- Перед такими людьми «рускій мір» безсилий. Погляньте, яке згуртоване наше село, скільки діточок прийшло в  церкву, яка однією з перших у районі  разом із настоятелем о. Сергієм Кравчуком зреклася московського патріархату.  Якщо всюди буде вишиванка, рідна українська мова, культура, традиції, як у Борисковичах, - буде наша Україна, - гордився селом і людьми Андрій Філат.

 «БЕЗ ЇХНЬОГО ПОДВИГУ МИ НЕ ЖИЛИ Б»

Була сонячною неділя,  в яку в Борисковичах після Богослужіння в  храмі святого Іова люди з хоругвами і блакитно-жовтим прапором із нашитим на ньому гербом рідного села звершили Хресний хід на сільське кладовище, щоб стати очевидцями знакової події - освячення о. Сергієм Кравчуком пам’ятника воїнам УПА.  На ньому будівничі від вдячних сучасників викарбували слова: «СИНАМ І ДОЧКАМ УКРАЇНИ. Уродженцям с. Борисковичі, відомим і невідомим, котрі у роки Другої Світової війни поклали своє життя на вівтар Української Незалежної Держави, загинули в рядах Червоної Армії, від гітлерівських та сталінських репресій, стали жертвами ворожих провокацій на рідній землі та померли від рабської праці в Німеччині і Сибіру. Вічна пам’ять». 

«СИНАМ І ДОЧКАМ УКРАЇНИ. Уродженцям с. Борисковичі, відомим і невідомим, котрі у роки Другої Світової війни поклали своє життя на вівтар Української Незалежної Держави, загинули в рядах Червоної Армії, від гітлерівських та сталінських репресій, стали жертвами ворожих провокацій на рідній землі та померли від рабської праці в Німеччині і Сибіру. Вічна пам’ять». 

Думається, що вишукуючи ті слова в серцях, Валентин Мартинюк, Андрій Філат і Петро Грищук уявляли, як через десятки років їх читатимуть уже сини й донечки тих діточок, яких мудрі мами й тати, бабусі й дідусі привели зі собою в церкву і на цвинтар у незабутній для села день. Покоління неодмінно знатимуть, що  для плити на могилі ініціатори встановлення пам’ятника далекозоро  обрали червоно-чорні кольори - символи української землі і пролитої за неї крові.

- Без їхнього подвигу - не було б нас.  Цінуймо те, що маємо, і єднаймо покоління, - чулися мудрими слова о.Сергія Кравчука. 

Разом із борисковичівцями, їхніми гостями з довколишніх сіл цього дня був і патріот України з юності, відомий дослідник історії Волині,  екс-голова Горохівської райдержадміністрації Сергій Годлевський. Краєзнавець розповів багато цікавих фактів про воїнів УПА, які дислокувалися на території Горохівщини. Запевнив, що невдовзі неодмінно повідає землякам про свої нові дослідження, які  вже наразі провів на основі 47-ми кримінальних справ.

Ініціаторам і виконавцям благородної місії щиро дякував учасник бойових дій на Сході України, житель села Скриголова Михайло Харків. Вшанувати світлу пам’ять борців за волю й незалежність України приїхав із Скриголова з дружиною Євгенією - авторкою ідеї фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого журналістами «Газети Волинь».

Зі слів Андрія Філата, Петра Грищука, до християнської справи охоче долучилися односельці: брат Валентина Мартинюка Ілларіон Мартинюк, Віталій Гандзюк, Анатолій Грабарчук, Андрій Павлік, які встановлювали пам’ятник, клали плитку, впорядковували територію довкола нього. 

В унісон із дорослими шану героям України усіх років віршами складали учні Борисковичівської школи Наталія Мейсик, Юлія Мейсик, Роман Барабаш, Юлія Левицька, Мар’яна Тишко, Діана Тишко, Вероніка Карел і їх наставниця, директор клубу Юлія Гомон. Діти і дорослі поклали на могилу квіти, а всі разом із церковним хором милозвучно просили в Творця миру молитвою «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».