«Інколи сниться, що я – ​злочинець і мене розшукують»

Робота у відділі карного розшуку — ​одна з найскладніших і водночас непублічних. А романтичні уявлення про боротьбу зі злочинцями зникають, коли бачиш реалії. Правоохоронці перебувають у постійному стресі та напрузі. Крім того, часто стикаються з громадським осудом, інколи — ​небезпідставним. Олександр Кирилюк, пенсіонер органів внутрішніх справ, колишній начальник відділу розкриття майнових злочинів УМВС України у Волинській області, розповів про людську жорстокість, професійну деформацію та нинішні реформи в поліції

«Коли душогуб звів зі світу двох-трьох людей, повинна бути смертна кара»

— Над чим під час служби доводилося працювати найбільше, які справи переважали?

— На початку роботи в карному розшуку (якому віддав 16 років) мені найперше давали прості, банальні справи (квартирна чи підвальна крадіжка). Начальство доручає тобі йти збирати інформацію. І навіть з того, як ти опитав свідків, керівник може побачити твою компетентність.

У Луцьку ми розслідували вбивство дівчини у гуртожитку на вулиці Клима Савура. Коли затримали душогуба, з’ясувалося, що він скоїв ще одне звірство: перерізав горло маленькій дівчинці на вулиці Кравчука. 

— Чи було колись по-справжньому страшно від людської жорстокості?

— Було, і не раз. Ось ця гуманність держави, коли дають пожиттєве ув’язнення, на мою думку, неправильна. У тих випадках, коли злочинець звів зі світу двох-трьох людей, повинна бути смертна кара. Якось у Луцьку ми розслідували вбивство дівчини у гуртожитку на вулиці Клима Савура. Коли затримали душогуба, з’ясувалося, що він скоїв ще одне звірство: перерізав горло маленькій дівчинці на вулиці Кравчука. Коли ми поїхали на місце другого злочину, щоб встановити всі обставини, нам довелося одягати на злочинця бронежилет і каску, щоб захистити від розлючених людей, адже його могли розчленувати.

— А доводилося вам шкодувати правопорушника?

— Це почуття виникає до простого злодюжки, який, наприклад, заліз у підвал і вкрав банку тушкованки, бо просто хотів їсти. А є наркомани, які роблять те ж саме, але потім продають награбоване і купують собі дозу. Таких не шкода.

— Скільки часу в роботі займала бюрократія?

— Багато, раніше було легше, коли ти міг прийти в прокуратуру за дозволом на обшук, і це все займало небагато часу. А зараз необхідно отримувати купу ордерів, на це йде чимало годин і, як наслідок, шанси розкрити злочин знижуються. Адже найефективніше, коли розслідування справи відбувається в перші дві доби.

«Якось хтось із рідні передавав трубку сержантові, тоді я просив, щоб їх… покарали»

— Пане Олександре, не дратують вас штампи, стереотипи про поліцейських у кіно та медіа?

— Часто в пресі увагу загострюють на винятках. Адже буває, що в когось із правоохоронців здали нерви, він пішов і банально напився, а суспільство починає судити за одним вчинком про всіх.

— Чи переслідують вас нині колишні робочі будні?

— Чесно кажучи, інколи сниться, що я — ​злочинець і мене розшукують (усміхається)… Хоча зараз я працюю начальником служби безпеки банку. Іноді буває тягне зайти до колег у відділок, посиджу там трохи, подивлюся на їхню роботу, потім виходжу звідти і «видихаю»…

— До вас звертаються колеги за допомогою «по старій пам’яті»?

— Трапляється. Нині почастішали злочини, пов’язані з фінансовими махінаціями. А я можу допомогти дізнатися, з якого банку той чи інший рахунок/картка. Карний розшук і без моєї допомоги має писати у кожну фінустанову заяву і чекати відповіді. Через це втрачається дорогоцінний час.

— Чи доводилося вам колись відмовляти знайомим у допомозі «по блату»?

Бувало, дзвонили рідні, коли їх десь патруль зупинив, а мене ж у ті часи знали всі. Тому сержанту передавали трубку, я говорив по телефону з ним і просив, щоб рідню покарали. Після цього дзвінків не було.

— Хіба тільки знайомим… Бувало, дзвонили рідні, коли їх десь патруль зупинив, а мене ж у ті часи знали всі. Тому сержанту передавали трубку, я говорив по телефону з ним і просив, щоб рідню покарали. Після цього дзвінків не було.

— Багаторічна робота в правоохоронних органах якось позначилася на вашому житті?

— Перш за все — ​на фізичному здоров’ї. Я зараз із лікарень не виходжу. Не раз помічав, що після роботи вдома я ставав якимось жорсткішим. Часто ловив себе на думці, що можу суворо розмовляти з рідними. А ще ти стаєш психологом: можеш декілька хвилин поспілкуватися з людиною — ​і вже розумієш, що вона через кілька років може сісти.

— Було, що зустрічали на вулиці тих злочинців, проти яких вели справи?

— Так, і не раз. І по «сто грамів» могли випити, дехто навіть дякував за поради. Іноді йдемо з дружиною містом, а зі мною вітаються. Вона відразу питає, чи я знайомий із цим «зецюрою», адже по ньому видно відразу, що він із місць позбавлення волі. Їх видають міміка, поведінка.

— Чи погодилися б ви, щоб ваші діти пов’язали життя з правоохоронними органами?

— Ні, в жодному разі. Я б не бажав, щоб мої дочки йшли по моїх слідах. Хочу, аби вони зберегли своє здоров’я.

— А як ви ставитесь до сучасної реформи поліції?

— Від перестановки доданків сума не міняється. Просто змінили назву, понабирали молодих хлопців і дівчат. А їх треба вчити працювати з людьми. Бо вони ж витворяють чудеса…

Тетяна МИТРОФАНЮК.