«Дурноверхе серце. І ім’я чиєсь — як камінь, кинутий у мої глибини…»
І стріли у серце, і камені з твоїх пращ…
Поки в моїй каві розчиняється цукор, ми з демоном милуємося сходом сонця. Вмите прозорістю і спокоєм величезного озера, воно народжується з води, ще не розжарене, лиш світлоносне. Ми мовчимо
Картина народження нового дня заворожує. Здається, на якусь мить зникають усі звуки, і є лиш гладь цього озера, старі човни, зелень очерету, білий пісок на дні — і сонце.
Ангел на березі грається з вуличним кошеням. Чорна кицька з навдивовижу мудрими зеленими очима сидить віддалік, ліниво мружиться — я ж дивлюся на неї і думаю: якому світові вона належить сьогодні — світові добра чи зла?
– Не ускладнюй, — порушує тишу демон, — це просто кицька.
– Не буває просто котів, — сміюся я.
– Не буває також добра і зла, — сміючись відповідає демон.
Мені не хочеться з ним сперечатися. Хочеться кидати у воду камінці, «жабкою», як у дитинстві, рахувати, скільки разів вони проскачуть крізь поверхню води, і спостерігати, як вони тонуть, залишаючи на поверхні концентричні кола.
Причина — і наслідок. Усе, що відбувається у світі, лишає по собі слід. На поверхні вод, у пам’яті чи в чийомусь серці.
Дурноверхе серце. І ім’я чиєсь — як камінь, кинутий у мої глибини. Чорний плаский камінець, який доладно ліг колись у руку котрогось із Богів. Стрімко розрізав гладь мого спокою. І досі не досяг дна…
Тим часом розгоряється день.
Усе, що відбувається у світі, лишає по собі слід. На поверхні вод, у пам’яті чи в чийомусь серці.
Літо вривається розпеченим вітром, обпалює сонцем, ловить мене, пронизує гострими променями, як недолугу комаху, призначену в гербарій, і полонить.
Я віддаюся йому, як переможцю, загрузаю в солодкій бурштиновій смолі, що стікає стовбурами дерев, заплутуюся в лабіринтах трав, тону в синяві неба, втрачаю лік часу — здається, що літо міняє мене на клітинному рівні, перебирає по атому і складає заново. Просвічена наскрізь, прогріта, омита хвилями обступленого очеретом і дуплавими вербами озера, оновленою постаю перед очі давніх і нових богів, серед яких Бог Сонця — найдавніший.
Приймаю твоє тепло і світло, Боже!
І стріли у серце, і камені з твоїх пращ…
Ангел із кошеням ховається в затінок.
Демон п’є біле вино з льодом, погляд його губиться десь вдалині, де синява неба зливається з прозорістю озера, проникає в дивні глибини, аж до підземних вод, викликаючи до життя фантастичних монстрів, в очах яких — пекельний вогонь.
Кицька спить, витягнувшись у траві.
Чорний плаский камінчик поволі тоне в мені, кола на поверхні вже майже не видимі.
Але все на світі лишає по собі слід.
На поверхні вод, у пам’яті, у чийомусь серці…
Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор
