Осіннього дня, коли сімейство влаштувало відпочинок на природі, подружжя ще не думало, як скоро їх чекає довга розлука.
Їхнє кохання випробуване війною: пів року тривало відрядження чоловіка в зону АТО
Віталій і Тетяна Яримчуні — горохівчани. Обоє працюють у районному військкоматі, ростять двох синів. Про свою любов, яка привела їх під вінець, розповідають, як про дарунок долі, котрим дуже дорожать. Тим більше тепер, коли знають, що таке рахувати дні, години до зустрічі
«Я не вибудовував якогось ідеалу дружини — просто закохався у свою Таню, і вона стала моїм ідеалом»
Горохів — місто невеличке. Тут молоді люди, якщо не в одній школі вчаться, то на дискотеці можуть познайомитися. А як наші герої зустрілися? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
— А ми з Віталієм у різні школи ходили, зате після 9 класу вибрали для подальшого навчання Горохівський сільськогосподарський технікум (зараз це коледж від Львівського національного аграрного університету). Правда, тоді знали одне одного тільки заочно. Бачила цього симпатичного хлопця, старшого від мене на два роки, але про почуття ще й мови не було.
Більше того — Таня навіть зустрічалася якийсь час з його другом, але, як зараз каже, то дитяче захоплення. Хоч чоловік і досі пам’ятає це, бо, говорить, звернув увагу на «класну дівчину». А познайомилися вони у кафе, коли Віталій уже в армії відслужив. Побачив Таню, яку знав візуально по технікуму, підійшов, розговорився, запропонував провести додому. Хоч і з того вечора до весілля мине ще два роки.
— І, до речі, — пригадує Тетяна, — про наше одруження першою дізналася не я, а моя майбутня свекруха. Віталій якось прийшов додому і сказав, як потім мені розповідав: «Мам, я буду женитися». А Горохів — місто маленьке, новина швидко розлітається. І до мене дійшла. Перша думка: як же так, що я не знаю цього (ясно, що розмова була в нас про спільне подальше життя, але офіційної пропозиції ще не чула)? А навздогін друга: мені 23 — чому б і ні, пора заміж.
Хотіли одружуватися ще у 2004–му, вже й заручини були, але захворів батько Тетяни і раптово помер. Весілля відклали, та все ж вирішили жити разом.
— Замінив мені Віталій, — каже жінка, — чоловіче плече, яким до цього був для мене тато. Прийшов він у зяті: мама залишилася сама в трикімнатній квартирі, то й нам було де жити. А через рік, у лютому 2005–го, весілля справили, повінчалися. Такий подарунок, як зауважує подружжя, зробив Віталій на день свого народження, яке відзначає 31 січня. По тому, з якою теплотою молоді люди згадують дату реєстрації шлюбу, таїнство вінчання і подальші вже спільні роки, можна судити: вони ніколи не пошкодували, що вирішили поєднати свої долі.
Мова зайшла про ідеал жінки — чи такою бачив, зокрема, свою половинку Віталій? І чоловік з приводу цього сказав:
— Я не вибудовував собі ніякого ідеалу. Просто закохався в свою Таню, і вона стала моїм ідеалом. Головним було, щоб я любив і мене любили. Щоб єднали нас взаєморозуміння, повага.
А ось стосовно того, що в зяті прийшов — у приймаки, як у народі кажуть, то в цьому теж, виявилося, йому пощастило, судячи зі слів Тетяни:
— У моєї мами і Віталія такі гарні стосунки, що не передати. Вона обожнює зятя. Він для неї — святе. І коли я, на її думку, щось «не так» говорю Віталієві, то зауваження робить: «Ти повинна такого чоловіка на руках носити». Мені залишається лише віджартовуватися: «У мене сили не вистачить його носити».
«Ну як це — хлопці йдуть на війну, а я — ні? Не можу так…»
У подружжя Яримчунів усе в житті складалося добре. У 2006–му народився їхній первісток Ігор. Ще через три роки в нього з’явився братик Ілля. А що Віталій — найкращий тато, як каже Тетяна, і вночі до синів вставав, коли маленькі були, то вона по–особливому відчула радість материнства. Розповідаючи про стосунки Віталія з дітьми і колись, і тепер, жінка ледь втримується від сліз. І таке розчулення розумієш, коли знаєш, яке випробування випало на долю цієї сім’ї: розлука довжиною у пів року — стільки тривало відрядження чоловіка на Схід України.
Віталій ще з 2004–го працює в Горохівському районному військкоматі, але він був вільнонайманим держслужбовцем. Лише 2014–го, коли почалася війна, підписав контракт на службу у Збройних силах України. Тоді ж і Тетяну забрав сюди на роботу (до цього жінка, маючи спеціальність економіста, в магазині працювала, в лікарні). І ось тут, у військкоматі, вони бачили сльози батьків, дружин, які проводжали чоловіків, синів на війну. Це ж були вже і перші загиблі. Якраз Тетяні, котра відповідає за соціальну роботу, доводилося повідомляти рідним про їхнє горе.
У моєї мами і Віталія такі гарні стосунки, що не передати. Вона обожнює зятя. Він для неї — святе. І коли я, на її думку, щось «не так» говорю Віталієві, то зауваження робить: «Ти повинна такого чоловіка на руках носити».
— На обліку в мене всі учасники бойових дій, — розповідає жінка. — Знаю всіх, хто побував на Сході України, бачу їхні очі, душі, покалічені життя. Віталій не раз заводив мову про те, що теж хоче іти в зону АТО. «Ну як це — хлопці йдуть, а я — ні? Я так не можу», — такі слова, бувало, говорив. Не секрет, що йому доводилося чути від інших мобілізованих: мовляв, тобі добре — ти сидиш у військкоматі, а мене відправляєш, знаючи, що і смерть там можу зустріти. Працівники військкомату почергово майже всі побували на Сході України. Дійшла ця черга і до Віталія. Пів року служив він у роті охорони об’єднаного територіального управління військами «Північ».
— До речі, — каже Тетяна, — ніби й готувався Віталій до такого відрядження на війну, а сталося це дуже несподівано: на те, щоб зібрати чоловіка, мала дві години. Він того дня їхав до Луцька у госпіталь підлікуватися — були проблеми зі здоров’ям. І тут дзвінок від військового комісара району, який і сказав, що Віталій їде на Схід України. Може, це і на краще — не було часу на роздуми й довгі прощання.
«Найважче бачити сльози сина, чути від нього: «Коли тато приїде?»
— Перший місяць, — пригадує жінка, — був дуже важкий. Якщо старший син відсутність батька сприймав із розумінням, то менший, якому лише 10, допитувався: «Куди тато поїхав? Коли він повернеться?»
І це день у день повторювалося. Лягав і вставав зі сльозами на очах.
Тетяна при цих словах стримується, щоб не заплакати. Як і тоді, коли Віталій був на війні: не можна було показувати при дітях, як їй важко, бо це ще більше травмувало б їхню психіку. В розлуці виручав телефон. Не завжди чоловік був на зв’язку, а як подзвонить, почує його голос — значить живий, здоровий, і вже легше на душі.
— Бувало, доносилися в трубці якісь «не такі» звуки, — говорить жінка, — і тоді розуміла, що Віталій виїхав із постійного місця дислокації. А тим більш, коли він казав: «Не можу говорити». Як уже вернувся додому, то пояснив, що це були поїздки на передову.
Слухаючи дружину, Віталій каже:
— Раніше я по–різному ставився до того, що розповідали хлопці, котрі повернулися зі Сходу України. У кожного з них було своє бачення війни. Думав, може й перебільшення в їхніх словах, згущення фарб? А коли сам побував, то пересвідчився, що так і є: війна — це війна. Спочатку навіть дивувався, що і там життя продовжується, що людина до всього звикає. Одне зараз скажу — хлопцям на передовій в окопах важче, ніж нам у роті охорони, хоч теж усього набачилися. На щастя, мені не довелося втрачати когось із бойових побратимів. Хоч і близько смерть ходила, але це все ж не 2014–й чи 2015–й.
І таке ще сказав Віталій:
— Якщо хочеш побачити справжніх патріотів, порядних людей, то треба поїхати на війну. Є такі, котрі там із самого початку. Мали поранення, але підліковувалися й поверталися туди, де залишилися їхні побратими. Дехто і не хоче вертатися «на гражданку» — життя на війні затягує. Вдома — дружинам, матерям важче і морально, і фізично, бо самотужки усе доводиться тягнути, якісь щоденні питання вирішувати і бути у тривозі за рідних людей. А там є наказ — і ти виконуєш його.
І сам Віталій, пригадує Тетяна, у той перший день, коли з’явився вдома, теж сказав: «Як мені звикнути до того вашого життя?» Як дружина, мама, котра переживає за свою жіночу долю, за синів, Тетяна дуже хоче вірити, що ця війна скоро закінчиться.
«Після пережитого багато що переоцінюєш, дорожиш тим, що маєш»
20 листопада 2018–го Віталій поїхав на війну. А закінчилося це незвичайне відрядження рівно через пів року. За тиждень наперед Тетяна знала, коли чоловік повернеться. І коли він уже був у Луцьку (з Рівного їх забрав представник обласного військкомату), то вона взяла дітей і поїхала своєю машиною його зустрічати. Це було 20 травня. Дорогою додому зупинилися, аби зробити на згадку знімки на дорогій землі — серед ріпаку, що якраз цвів жовтим килимом.
— Після такої розлуки, — говорить Тетяна, — багато що у своєму житті переоцінюєш, починаєш дорожити тим, що маєш. Повага до чоловіка по–особливому проявляється. Він і для мене, і для дітей — герой.
Віталій намагається спростувати ці слова, мовляв, ніякий я не герой. Але дружина залишається при своїй думці й каже:
— Чоловік і так був для мене ідеальним, а для синів — найкращим татом, а тапер усе це тільки підсилилося.
Віталій на продовження цього додає:
— Дружина виросла в моїх очах. Вона сама пів року тягнула сімейного воза — впоралася з дітьми, господаркою. Їй було важче, як мені. Це теж геройство.
А головне для обох: щоб цього «геройства» не довелося переживати їхнім синам і вони ніколи не знали, що таке війна.
