Опритомнівши після ударів, я почув: «Не чіпай — ​він уже готовий…»

Збори про приєднання до ПЦУ в нашому селі були більш-менш спокійними: батюшка був упевнений, що громада проголосує за неперехід. Іти на зібрання в клуб він відмовився, бо це не Божий дім. Хоча раніше на різних заходах там бував, хоч би й на День села. Мовляв, збори треба робити тільки в церкві, і тільки ті можуть брати участь, хто ходить у храм і причащається. Однак коли збирали гроші на його будівництво, то брали їх від прописаної людини — ​чи живе вона в селі, чи ні. То чому ті люди не мають права голосувати? Якщо помре той, хто лише двічі на рік буває в церкві, то священник усе одно ховає.

12 травня відбулися збори. А батюшка хотів проводити їх на другий день Великодня. Ми створили ініціативну групу, яка мала брати участь у тому сході. А тоді вирішили зібрати прихильників переходу в ПЦУ на третій день Великодня. Зійшлося стільки людей, що я не знав, що їх в селі стільки є. Я був в ініціативній групі. Батюшки не було, а матушка від запрошення відмовилася.

Розпочалися збори: виступала і та, і друга сторона. Люди голосували: записувалися, куди хто хоче, або не записувалися зовсім. За Московський патріархат підписалося понад 170 чоловік, а за ПЦУ — ​407.

Усі розійшлися по хатах. Але пізно ввечері кажу жінці: «Щось цієї ночі буде коїтися. Не може бути так, щоб вони змирилися». Близько 23-ї години я вирішив піти до церкви. Зайшов до Василя Довгана, який живе поруч, і ми вирушили разом.

За Московський патріархат підписалося понад 170 чоловік, а за ПЦУ — ​407.

Обійшли навколо храму і присіли на драбині біля дзвіниці. За кілька хвилин помітили, що хтось іде на церковне подвір’я з ліхтариком. Посвітили туди-сюди, підійшли до дверей храму. Тоді помітили нас. Кажуть, що нібито ми хочемо замки ламати. Я заперечив: «Який нам резон ламати замки, якщо ми виграли?»

Нам світили в очі, тому одразу не зрозуміли, хто прийшов. До нас кинулися Віктор Підвальний із сином-священником, Володимир Мах­­новець із сином-священником та Петро Петрук. Бачу, діло погане. На Василя Довгана насіли одразу. Я тільки підвівся, а Махновець мені як уцідив. Вирвавшись, я ще відбіг метрів 15–20, коли мене збили з ніг. Один всівся на мене, а інші почали гамселити.

Коли прийшов до свідомості, то зліва стояв Віктор Підвальний, з іншого боку — ​Володимир Махновець, ще один сидів на мені. І тоді Віктор Підвальний каже: «Володю, не чіпай. Він уже готовий». І почали попідруки тягнути мене. Думаю, хочуть утопити.

Привели нас під церкву. Кажуть: будемо поліцію викликати, мовляв, ми вікна побили, двері поламали. Поки нас били (це недовго було), то з’явилися вже всі прихильники російської церкви. Хоч їхні хати в різних кінцях села. Значить, були десь поблизу, бо доки нас били, старі жінки не встигли б прибігти. Тоді приїхала поліція. Збіглися люди.

Мене відгамселили так, що я мусив лікуватися в обласній лікарні: голова побита, опухла, ребра поламані.

То про яку толерантність може йтися, коли прихильники Московського патріархату так учиняють із тими, хто має іншу думку. А наш храм і досі стоїть зачинений двома замками, жодна конфесія не править Божої служби...

Микола ПІДВАЛЬНИЙ.

с. Четвертня Маневицького району.