Керівник ДП «Шахта № 1 «Нововолинська» Михайло Борсук: «Головне завдання зараз — підійти до закриття підприємства по-господарськи».
Директор закритої Нововолинської шахти № 1 Михайло БОРСУК: «Болить душа, коли навколо… тиша»
А завдяки цьому підприємству на Волині у 1950–х роках виросло нове місто
23 червня «Шахта № 1 «Нововолинська», що півтора року тому припинила видобуток вугілля, відзначила 65–річчя. За роки її існування видано на гора майже 16,5 мільйона тонн чорного золота!
Уже через 4 роки перше волинське вугілля пішло для енергетичних потреб Західної України, Білорусі та Прибалтики
Наприкінці 1940–х на Волині геологорозвідка в західній її частині виявила пласт вугілля товщиною 64 см на глибині 286 метрів. Це були перші поклади в нашому краї. Наступний крок — утворення тресту «Західшахтобуд» та виготовлення технічного проєкту шахти потужністю 300 тисяч тонн у рік, який затвердили в червні 1950– го.
Завирувало нове життя — сили тодішнього СРСР були кинуті на будівництво первістка Львівсько–Волинського вугільного басейну. Для молодих робітників, переважно вихідців із сіл, організовували курси з освоєння шахтних професій, вивчення гірничої техніки. Велику допомогу надавали досвідчені гірники, котрі прибули з інших вугільних регіонів країни.
І ось настав очікуваний день! Через усього чотири (!) роки державна комісія прийняла в експлуатацію шахту № 1. Розкриття шахтного поля було виконано двома вертикальними стволами. Перший робочий горизонт розроблявся на глибині 374 метрів. А вже через місяць Україна отримала перше волинське вугілля для енергетичних потреб Західної України, Білорусі та Прибалтики.
Досягли всесоюзного рекорду — 900 тонн за добу
Становлення шахти відбувалося у непростих умовах. Нестійка покрівля у лавах, велика кількість геологічних порушень, заводненість, до яких додавалися труднощі технічного плану — невдало проектована суцільна система розробки, недостатня пропускна здатність клітьового ствола тощо. Однак, незважаючи на це, на шахті з року в рік зростав видобуток вугілля. З січня 1961 року підприємство стало щодоби видавати на гора 1000 (!) тонн — це була перша велика перемога колективу. А вже у 1970– му бригада ГРОЗів досягла рекордного середньодобового видобутку з лави — 900 тонн.
— Шахта — як людина: народжується, її здають в експлуатацію, вона живе, а потім настає період старості та затухання.
За десятки років колектив шахти вписав чимало славних сторінок у розвиток Львівсько–Волинського вугільного басейну, міста і Волині. Шахта була учасником виставки досягнень народного господарства, де її колектив удостоївся диплома І ступеня, а вісім її представників отримали золоті, срібні та бронзові медалі.
Підприємство стало відоме також і тим, що комсомольсько–молодіжна бригада прохідників на чолі з Олексієм Захарчуком встановила всесоюзний рекорд, а її керівник став згодом депутатом Верховної Ради СРСР двох скликань (1979–1989 рр). За весь період зміцнювалася та вдосконалювалася інфраструктура підземки: проведено не лише добротний ремонт адмінприміщень, а й благоустрій території, розвивалося підсобне господарство.
Однак життя йшло вперед, підносило різні несподіванки. Перед розпадом Союзу воно було позначене протестними настроями. Відбувалися страйки, до яких долучилися й шахтарі, створена Незалежна профспілка гірників. Профспілкові активісти стали ініціаторами економічних та соціальних вимог, що лягло в основу багатьох проєктів галузевої угоди. І, мабуть, це послужило б позитивним моментом для розвитку шахти, якби країну не огорнула розбалансованість державної економіки, внаслідок чого відбувалося недофінансування підприємств, заборгованість із зарплати та інших платежів. Це призвело до спаду виробництва, незадоволення трудового колективу. Підприємству доводилося переживати різні реорганізаційні моменти, інколи й не дуже виправдані. Зрештою, шахту переводять у третю групу для підготовки до закриття.
Затухаючу копальню треба використати по–господарськи
… Фахівці кажуть, що ще був «порох у порохівницях», тобто «перша» могла б ще видавати на гора якісне вугілля. А що думає з цього приводу нинішній директор державного підприємства «Шахта № 1 «Нововолинська», повний кавалер знаку «Шахтарська слава» Михайло Борсук:
— Відверто кажучи, болить душа, коли навколо… тиша. Не гудуть шахтні механізми, не видно людей, коли запущений весь механізм повноцінної роботи шахти, — каже Михайло Миколайович, котрий вже двадцять років трудиться на волинських шахтах, більшість з яких — на посаді директора. — Звичайно, вона ще могла б працювати — цю перспективу, до речі, чітко бачив колишній директор Олександр Онопрієнко, змонтувавши лаву, маючи намір виробки вести в напрямку десятої шахти. На жаль, на певному етапі цього не оцінили і чомусь на виробництві поставили хрест…
Михайлу Миколайовичу важко про це говорити. Каже, зараз працює 82 особи — проводиться відкачування води і вилучення арочного кріплення та деякого устаткування для двох діючих шахт.
— Шахта — як людина: народжується, її здають в експлуатацію, вона живе, а потім настає період старості та затухання… Людей менше і менше. Своє завдання зараз бачу в тому, аби максимально все обладнання, матеріали, те, що може прислужитися нашим підприємствам, дістати з–під землі. Не допустити, щоб воно було засипане, затоплене, порізане на металобрухт, бо це не по–господарськи, — зазначає директор. — Тому проситиму Міністерство енергетики та вугільної промисловості, якому підпорядковуємося, щоб продовжили нам термін підготовки до ліквідації ще на три місяці.
Зараз працівники «першої» чекають на завершення експертизи проєкту ліквідації шахти. Хочуть надітися, що їхній нинішній людський ресурс буде затребуваний на подальших етапах історії свого рідного підприємства. І сподіваються, що знайдеться інвестор, який зможе розумно розпорядитися тим, що здобувалося довгих 65 років не одним поколінням наших співвітчизників і дасть друге дихання наземним об’єктам легендарної першої шахти!
