Легендарний українець є рекордсменом за кількістю зіграних поєдинків у футболці збірної СРСР, а також найкращим бомбардиром в її історії.
30 років тому Олег Блохін сказав футболу: «Прощавай!» і почув у відповідь: «Віват, король!»
Матч між збірною СРСР та збірною зірок світу викликав божевільний ажіотаж серед уболівальників
Цими днями минуло 30 років від часу проведення прощального матчу Олега Блохіна. 28 червня 1989 року на тоді ще Республіканському стадіоні Києва відбулася досі небачена в СРСР подія: видатного футболіста проводжали «на пенсію» зі справді всенародним розмахом. Потрапити на це дійство мріяла сила–силенна людей — незрівнянно більша навіть за можливості легендарного і справді «гумового» стотисячника…
«Віват, король!» — саме з нагоди завершення кар’єри відомим динамівцем з’явилася легендарна пісня у виконанні Тамари Гвердцителі, написана композитором Геннадієм Татарченком на слова Юрія Рибчинського.
Олегові Блохіну належать чи не всі основні рекорди радянського футболу. Він був рекордсменом за кількістю зіграних поєдинків у формі збірної СРСР (112 матчів), а також її найкращим бомбардиром (42 м’ячі). Те ж саме стосується і чемпіонатів СРСР: рекордні 432 матчі й так само рекордні 211 голів (для порівняння, кращим бомбардиром чемпіонатів України є Максим Шацьких з його 124 м’ячами) — годі й казати, що всі ті матчі були зіграні, а м’ячі забиті у футболці київського «Динамо»…
Олегові Блохіну належать чи не всі основні рекорди радянського футболу.
Сім разів Блохін ставав чемпіоном СРСР, п’ять — вигравав Кубок Союзу, двічі — Кубок кубків (феєричні динамівські 1975–й і 1986–й), а 1975–го — ще й Суперкубок УЄФА!
Саме тоді — 1975–го — був забитий легендарний «гол Блохіна». В першому матчі за європейський Суперкубок у Мюнхені українець одноосібно обіграв усю оборону грізної «Баварії» разом із Францем Бекенбауером і забив переможний диво–гол! Того ж року Олег Блохін став володарем «Золотого м’яча»…
Тож ідея вшанувати завершення кар’єри такого гравця спеціальним прощальним матчем видавалася доволі логічною. Щоправда, вона аж ніяк не вписувалася у радянські традиції. З такої нагоди в СРСР могли якусь чергову «Почесну грамоту» чи «Подяку» виписати, а від самої ідеї «прощального матчу» віяло чимось відверто буржуйським.
Подейкують, що спочатку вона не сподобалася навіть головному тренерові київського суперклубу і збірної країни Валерію Лобановському. «Васильович» заявив, що за «Динамо» у різні роки грала сила–силенна легенд (і це була чистісінька правда!) — тож для чого, мовляв, виокремлювати Блохіна?
Років на п’ять раніше така «антирадянщина» точно б не пройшла, проте 1989-го у всіх уже було передчуття великих змін, тож ця дивовижа (насамперед, як для СРСР) таки відбулася.
Ажіотаж навколо матчу був нечуваний! Організатори одержали півтора мільйона заявок від охочих потрапити на Республіканський стадіон! Тоді як місць там було «лишень» 100 тисяч.
Ажіотаж навколо матчу був нечуваний! Організатори одержали півтора мільйона заявок від охочих потрапити на Республіканський стадіон! Тоді як місць там було «лишень» 100 тисяч.
Звісно, був аншлаг — і людей точно прийшло більше ніж 1/10 мільйона! Адже у ті часи на київському стадіоні ще не було ніяких окремих пластикових сидінь для кожного глядача. Просто фарбовані дерев’яні лавки, на яких через певний проміжок вказувалися «місця». Тож стара, як цей світ, уболівальницька «схема–карусель» тоді ще прекрасно працювала: на стадіон заходять двоє, але один відразу виходить — з обома квитками — і заводить третього, потім четвертого… А на трибунах можна сісти не плечем до плеча, а трішки розвернувшись в один бік — і «100–тисячник» перетворюється на «120–тисячник» чи й більше…
Тож навіть не сумнівайтеся, що на прощальному матчі Олега Блохіна кількадесят тисяч «зайців» таки було!
До речі, квиток на цей поєдинок коштував «троячку» — три радянські рублі. Не вміли люди ще тоді толком заробляти: адже, певно, й за ціни «30 руб.» аншлаг таки зібрався б…
Ну а скільки десятків мільйонів глядачів дивилося телетрансляцію матчу під коментаторський супровід Коте Махарадзе — одному Богові відомо…
Сам поєдинок, звісно, не надто скидався на запеклу футбольну баталію, а часом навіть нагадував кумедне шоу. Винуватець свята відіграв перший тайм за збірну СРСР, а другий — вже за збірну зірок світу. На якийсь час Блохін навіть «помінявся місцями» з бельгійським голкіпером Жаном–Марі Пфаффом. Тож упродовж кількох хвилин грізний бомбардир на втіху вболівальників виконував роль стража воріт.
Але ж Блохін таки не «воротник» — він забивайло! Тож і цього разу без гола з поля не пішов: хай і забив аж під самісіньку завісу — та ще й з пенальті.
Підсумковий рахунок зустрічі виявився «геть несподіваним» — нічия 3:3.
Потім були коло пошани Олега Блохіна рідним стадіоном і рясні сльози на його очах…
Наступного ж року динамівська легенда остаточно завершить кар’єру гравця в кіпрському «Арісі», тривалий час працюватиме тренером у Греції, розлучиться з легендарною гімнасткою Іриною Дерюгіною і стане батьком ще двох доньок уже з другою дружиною, повернеться в Україну, де тренуватиме Національну збірну (всі ми пам’ятаємо вихід «тризубих» у чвертьфінал на ЧС-2006!), а згодом і рідне «Динамо». Буде у житті Олега Володимировича й політичний досвід: екс–футболіст відбуде дві депутатські каденції у Верховній Раді, де встигне змінити відразу кілька фракцій (зокрема, побуває й у відверто одіозних).
Але все те вже буде потім і здебільшого аж настільки не цікавитиме широкий загал. Нині вже 66–річного Олега Блохіна ми запам’ятаємо атлетичним спортсменом у футболках «Динамо» та збірної СРСР, який 28 червня 1989 року витирав сльози футболкою збірної зірок світу, а разом з ним плакали і раділи мільйони його шанувальників.
P. S. На цьогорічний фінал Ліги Європи в Баку між англійськими «Челсі» та «Арсеналом» (4:1) Олег Володимирович прибув на стадіон в інвалідному візку — дуже боліли ноги…
