НІЧНІ ГРАБІЖНИКИ

Сорокашестирічний лучанин Валерій повертався пізно ввечері додому. Був напідпитку, бо зустрічався з друзями. На зупинці, що на вулиці Червоного Хреста, присів на лавочці й чекав тролейбуса чи маршрутне таксі. До нього підійшло двоє досить п’яних молодих чоловіків. Вони жорстоко побили й пограбували Валерія...
Їм потрібні були гроші.

Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

ЗАПІЗНІЛИЙ ПЕРЕХОЖИЙ ДОДОМУ НЕ ДІЙШОВ
Пізно ввечері Валерій Білобородько повертався додому. Був у друзів на вулиці Володимирській. Відзначали день народження одного з них. Випили, звичайно, по чарці-другій, бо що ж то за свято без спиртного? Йшов не поспішаючи. Надворі вже давно стемніло. Лише де-не-де підсліпувато підморгували на стовпах нічні ліхтарі, розганяючи навколо себе темінь.
Коли Валерій опинився на вулиці Червоного Хреста, до нього підійшло двоє молодих хлопців. Це були лучани Микола Лавренюк та Руслан Крам. Як і він, незнайомці також були напідпитку.
— Куди, дядьку, мандруєте?— запитав один з них.
— Додому... Куди ж ще?
— Далеко живете?
— Далеченько, але зараз сяду на тролейбус чи маршрутку та й буду через кілька хвилин вдома,— похитуючись, пояснив Валерій.
— Закурити часом не дасте? — запитав Лавренюк.
— А мені цигарок не шкода,— полапав Валерій себе по кишенях й простяг незнайомцям пачку “Гетьмана”.
Ті взяли по цигарці, черкнули сірником й усі разом задиміли у вечірнє небо. Кілька хвилин ковтали дим й жваво розмовляли. Ні тролейбуса, ні маршрутки чомусь довго не було.
— Дядьку, цигарками ви нас пригостили, то, може, пригостите ще й горілкою?— посміхнувся Микола.
— А що, немає грошей?
— Якби були, ми б не просили поставити чарку?
— Де ж той бар будемо шукати поночі?
— Шукати не треба, він поряд,— кивнув Крам на протилежний бік вулиці. — Не були у барі “Пиво”?
— Не був...
— Тоді ходімо туди.
Валерій запхав руку в бокову кишеню, щось там помацав й кинув коротко:
— Пішли!
Через кілька хвилин втрьох уже сиділи за невеличким столиком. Білобородько замовив собі п’ятдесят грамів горілки, хлопцям — по сто. Ковтнули, наче щука плотичку. Видалося замало. Валерій замовив ще стільки...
Виходили з бару, похитуючись. Разом знову повернули на тролейбусну зупинку.
— Пізно вже, не дочекаєтеся тролейбуса,— зауважив Лавренюк.
— Сяду на маршрутку, зараз якась під’їде,— впевнено сказав Валерій.
— Ми вам допоможемо сісти,— запропонував Руслан.
Маршрутки також довго не було.
— Ось що, хлопці... Я сам якось сяду. Ви не чекайте, а йдіть додому,— порадив Валерій, опускаючись на лавочку.
Хлопці пішли. Зробили зо два десятки кроків, коли помітили знайомих, що чимчикували назустріч. Це були Юрій Карп та Віталій Градиський. Друзі зупинилися, кілька хвилин поговорили.
— Звідки йдете й куди?— поцікавився Лавренюк.
— Куди йдемо, й самі не знаємо. Просто бродимо по Луцьку, дихаємо свіжим повітрям,— сказав Градиський.
— Від вас справді тхне “дуже свіжим повітрям”,— сказав Крам й посміхнувся.
— Мусить тхнути, бо перед цим були ще й у свого знайомого Євгена, що живе на вулиці Миру. Він нас добре пригостив. Поставив дві пляшки горілки на трьох. Ми з ними розправилися, як повар з картоплею,— пояснив, заплітаючи язиком, Градиський.
— Але й то ще не все,— похвалився Карп. — Коли поверталися від знайомого, на вулиці Миру випили ще горілки. Ось тепер і мандруємо без діла містом. Додому йти не хочеться. Зайшли б ще у якийсь бар, але порожні кишені.
— Нас також щойно пригостив горілкою один незнайомець,— похвалився Лавренюк.
— Як то незнайомець?— здивувався Карп. — Чомусь жоден незнайомець мене не повів у бар ще жодного разу. Певне, у нього була якась причина вас пригостити.
— Ніякої причини... Стояли, розмовляли. Чоловік був напідпитку, хвалився, що їздив кудись на заробітки. Ми і натякнули, аби пригостив... Он він сидить на лавочці, чекає маршрутку,— кивнув у бік тролейбусної зупинки Лавренюк.
— Якщо той має багато грошей, то ходімо трохи почистимо його кишені,— запропонував Карп.
— З нас досить... Ми йдемо додому...

ЗАМІСТЬ МАРШРУТКИ ПОЇХАВ “ШВИДКОЮ ДОПОМОГОЮ”
Валерій Білобородько сидів на лавочці й чекав тролейбуса чи маршрутку. Ніякого транспорту чомусь довго не було. Бачив, як хлопці, з якими щойно чаркував у барі, пішли, але неподалік зупинилися. До них підійшло ще двоє молодих хлопців, певне, знайомі. Всі стояли і розмовляли. Потім двоє незнайомців рушили до
нього.
— Чекаєте маршрутку?— запитав Карп.
— Довго чекаю... А її все немає.
— Мабуть,і ми зачекаємо,— вмостився поряд Карп. — Можливо, й вам буде веселіше.
Градиський сідати не захотів, продовжував стояти біля лавочки.
Несподівано у Валерія задзвонив мобільний телефон. Чоловік витяг його з кишені, приклав до вуха. Хто телефонував, не встиг почути, бо раптом відчув сильний удар в ніс. Потекла кров. Одразу ж отримав ще кілька ударів. Тепер били обидва пияки в обличчя та голову.
Валерій впав з лавочки на землю. Спробував піднятися. Але його почали товкти ногами. Били в обличчя, живіт та груди. Перед очима попливли червоні кола й він знепритомнів.
— Відключився!— сказав Градиський й почав нишпорити по кишенях чоловіка. Витяг портмоне. Оглянув, що всередині. Сподівався на великі гроші, але там, крім якихось паперів, було лише сорок гривень.
— Щось знайшов?— не втримався Карп.
— Дрібниці,— невдоволено засопів Градиський. — На один раз зайти в бар і то не вистачить.
Грабіжники озирнулися навколо. Поблизу нікого не було. Градиський зняв з непритомного чоловіка куртку, натягнув на себе. Карп витяг із штанів Валерія шкіряний ремінь, підняв його шапку, котра валялася біля лавки. Разом ще раз на всякий випадок обшукали кишені чоловіка. Грошей більше ніде не було.
— Тікаймо звідси, бо ще хтось нас може помітити чи міліцейський автомобіль проїде,— злякано сказав Карп.
— Мабуть, пішли,— одразу погодився Градиський.
Обидва швидко почимчикували вулицею Червоного Хреста й зникли в темряві. Жодного автомобіля не зустріли, крім “швидкої допомоги”, котра прошмигнула поряд...
Коли Білобородько прийшов до свідомості, відчув, що болять не тільки ніс та голова, але й усе тіло. Пригадав, що сталося. Важко піднявся із землі й сів на лавочку. Відчув, що змерз. Зрозумів чому: був без куртки. Виявив, що немає не тільки куртки, а й мобільного телефона, портмоне з грошима, шапки й навіть ременя від штанів. Все забрали грабіжники. Озирнувся навколо. Вулиця була порожньою. Помітив лише світло фар автомобіля, що наближався. Це була “швидка допомога”. Вона різко загальмувала й зупинилась. З неї вийшло двоє у білих халатах й попрямували до нього.
Виявилося, що коли грабіжники били Валерія, хтось із жильців будинку, що навпроти, почув крики, визирнув у вікно, помітив, що біля лавочки нерухомо лежить чоловік, й потелефонував у “швидку допомогу”.
Лікар оглянув потерпілого, разом з медсестрою надали йому першу медичну допомогу й відвезли додому, порадили наступного дня обов’язково звернутися у лікарню.
Вранці Валерій поїхав до лікарні. Там під час огляду виявилося, що в
нього не тільки переламаний ніс, але й кілька ребер...
На слід нічних грабіжників працівники міліції натрапили досить швидко. Градиський і Карп були заарештовані. Обидва виявилися жителями Луцька, були одружені й мали неповнолітніх дітей. 22-річний Карп працював робітником на фірмі “Дріада”, 26-річний Градиський ніде не працював, уже раніш був засуджений за крадіжки, але, як кажуть, за розум не взявся.
Цього разу обидва грабіжники опинилися на лаві підсудних. Під час суду Градиський доводив, що нікого не грабував, а сам себе раніш оговорив під фізичним і психологічним тиском міліції.
Злочинці часто цим спекулюють, але переконати суд конкретними фактами не можуть. Таких фактів у них просто немає, проте намагаються вхопитися, хоч за якусь рятівну соломинку.
За скоєння важкого злочину — пограбування і побиття людини — Віталій Градиський засуджений на вісім з половиною років позбавлення волі, Юрій Карп — на сім. Конфісковано все належне їм майно. Крім того, з обох буде стягнуто майже дев’ятсот гривень матеріальних збитків та шість тисяч моральних.
Апеляційний суд області вирок залишив без змін.
Дорого обійшлася злочинцям пиятика. Горілка розлучила їх з дружинами та малолітніми дітьми, потягнула за залізні грати. Вона завжди підштовхує на злочин тих, хто її надто любить, слабких і безвольних...