Через 75 років після закінчення війни таджик Ділшод Мавлоні знайшов могилу діда в Берестечку

«Я дуже довго їхав у вашу країну…»

Ділшод Мавлоні народився і живе в самісінькому центрі Душанбе. Цими днями 41–літній таджик уперше побував в Україні. Майже сім тисяч кілометрів «проколесив», щоб виконати святий материнський заповіт — ​відшукати могилу її батька й свого діда Рахіма Дустова. Внук знав лише те, що він загинув 4 квітня 1944 року, визволяючи село Пильгани на Горохівщині.

— Я дуже довго їхав у вашу країну і уявляв, як цю відстань із боями проходив мій дідусь, — ​торкнувся душі простими та щирими словами.

З них почалося наше незабутнє спілкування з Ділшодом і його українським товаришем Длявером Якубовим. Із ним теж познайомився, як мовиться, випадково під час однієї з бізнес–поїздок до Стамбула. Тепер гордиться, що має в Україні такого чудового друга, й називає Длявера братом.

Чужих у селі сприйняли спершу з недовірою

Але в житті випадковостей не буває, бо треба було так статися, що в Пильганах, де похований заступник командира батальйону з політчастини Рахім Дустов, першою з незнайомцями випадково зустрілася знана на Волині сім’я демобілізованого воїна АТО Михайла Харківа.

— Ми з чоловіком саме їхали з Берестечка. Біля церкви я побачила двох чоловіків, які зі всіх сторін обдивлялися святиню, фотографували її. Пригадавши, як кілька років тому якісь антихристи обікрали храм у моєму рідному Скриговому, відразу подумала, що ті люди приїхали з лихими намірами, — ​пригадувала перші враження Євгенія Харків, авторка відомого фільму «Я вірю, що закінчиться війна…», знятого «Газетою «Волинь». І в неї, і в Ділшода та Длявера очі аж іскрилися сміхом.

— Уже через кілька хвилин автомобіль із підозрілими наздогнав наш. Зупинившись, вони стали розпитувати про дорогу до Берестечка. Отоді, уявивши себе Шерлоком Холм­сом, не стримала цікавості й поставила ультиматум: мовляв, розкажете, що робили біля пильганської церкви, то покажу дорогу, куди треба, а ні — ​то можу викликати поліцію, — ​тоді ще й пригрозила біля сільського магазину.

Як це буває між просто хорошими й шляхетними людьми, таджики й українці порозумілися швидко. А ще за мить мусульмани й християни вже дякували Богові, що звів їх на одній життєвій дорозі. Бо хто ж іще міг послати цим іноземцям у чужій державі потрібну людину, яка скрупульозно дослідила і достеменно знає історію свого та довколишніх сіл? Пані Женя теж чудувалася зустрічі, бо поштову адресу саме Ділшода, його маму Фазілат і бабусю Бабікалон вона розшукала ще в 1990– ті роки. Писала листи в Душанбе, запрошуючи приїхати на могилу, але відповіді так і не отримала. Тепер знає, що їх на вулицю Гоголя замість будинку № 10 листоноша чомусь приносила в сусідній чотирнадцятий. І на те, певно, була Божа воля.

Імена загиблих шукали діти

Це тепер у селах Скриговому й Пильганах і малі, й старі знають, що, визволяючи їх, загинуло 90 червоно­армійців. Одних похоронили у братській могилі під розкішним дубом на кладовищі, інших — ​біля Свято–Різдво–Богородичного храму, та в 1954–му їхній прах було перезахоронено біля польського костелу в Берестечку. Поховання по–християнськи впорядковували місцеві жителі, а підняти архіви, розшукати імена тих, кому тамтешня земля стала місцем вічного спочинку, надіслати їхнім родичам звістки про місце поховання зголосилася тоді вчитель Скригівської ЗОШ І — ​ІІ ступенів Євгенія Харків. За благородну справу охоче взялися учні місцевої школи.

Краєзнавча робота, яка з кожним кроком ставала все цікавішою, настільки захопила школярів, що пошуки закінчили лише тоді, коли у спеціально заведений зошит Євгенія Іванівна вписала прізвище останнього солдата. Для цього перечитали тисячі облікових карток в архівах. Щоб отримати потрібну інформацію, разом із восьмикласником Олександром Войтовичем пів доби прочекали в Горохівському райвійськкоматі. У колишні республіки Радянського Союзу ластівками полетіли листи, а невдовзі в Пильгани на поклін батькам і дідам стали з’їжджатися родини із Санкт–Петербурга й Білорусі, Хмельницької, Вінницької та багатьох інших областей.

Поховання по-християнськи впорядковували місцеві жителі, а підняти архіви, розшукати імена тих, кому тамтешня земля стала місцем вічного спочинку, надіслати їхнім родичам звістки про місце поховання зголосилася тоді вчитель Скригівської ЗОШ І — ​ІІ ступенів Євгенія Харків.

«Здравствуй, отец, вот мы и встретились», — ​віталася в сльозах над могилою донька Івана Кокуратюка із села Іванівці на Хмельниччині Поліна Іванівна. Повезла із собою з Горохівщини додому як оберіг жменьку землі.

Отримавши послання, написані дитячим почерком, вдячні сини, доньки, внуки і правнуки солдатів Другої світової війни везли юним краєзнавцям солодощі, а їхній наставниці — ​квіти. Сенсацією пошуків став той факт, що Ємілян Колодій із села Нижнє на Хмельниччині і Микола Ващенко із Лиману на Херсонщині загиблими вважалися помилково. Ємілян Юхимович іще довго надсилав скриголівським краєзнавцям цукерки.

… Настав час — ​і зошит пам’яті, створений Євгенією Харків, здавалося, пригортав до серця Ділшод Мавлоні з Таджикистану. В ньому під номером 21 каліграфічним почерком шанобливо вписане ім’я назавжди 36–річного заступника командира батальйону з політчастини 416–го стрілецького полку 112–ї стрілецької дивізії Рахіма Дустова.

…У музеї села, який свого часу організували Євгенія Харків і її учні, зберігаються десятки унікальних світлин Другої світової війни. Скриголівці відшукали їх і тепер бережуть як світлу пам’ять про своїх визволителів. Таджик слухав розповіді волинянки про свого діда, його побратимів, упізнавав на пожовтілих фотографіях дорогу людину і дивувався одержимості українки. Відчуваючи приязнь, наче рідним розповідав про свою родину.

«… У Душанбе тепер буде велике свято»

Скільки себе пам’ятає Ділшод Мавлоні, в його будинку портрет дідуся завжди висить на чільному місці. Мама Фазілат розповідала йому, що батьки діда Рахіма померли, коли хлопчикові було лише два рочки. Знаним у столиці чоловіком малого виростив і виховав друг родини. У передвоєнні роки Рахім Дустов керував будівництвом Варзобських ГЕС (комплекс із трьох малих гідроелектростанцій на річці Варзоб у північній частині Душанбе). У рідному місті Рахіма Дустова ще величали таджицьким Мічуріним, бо посадив великий сад. Коли почалася Друга світова війна, в числі перших записався добровольцем. В одному з боїв був поранений, а пролікувавшись пів року, знову повернувся на фронт.

За мужність і героїзм був нагороджений у жовтні 1943 року орденом Червоної Зірки, а в листопаді 1943–го — ​орденом Великої Вітчизняної війни. Ці високі відзнаки сім’я так і не отримала. У Таджикистані їх не прийнято дарувати жінкам, отож дружині орденоносця Бабікалон і доньці Фазілат вручили лише письмові підтвердження. Ділшод розповідав, що вони чекали чоловіка й тата, доки жили…

«Я виконав мамин заповіт — ​знайшов могилу діда. У таджиків це дуже важливо», — ​не приховував радості вдячний нащадок.

Євгенія Іванівна супроводжувала нового знайомого в Берестечко. Щоправда, на пам’ятнику на місці братського поховання біля костелу немає викарбуваного імені Рахіма Дустова, однак для цього є всі підтверджувальні документи.

Зробити таку благородну справу відразу дала згоду Берестечківський міський голова Валентина Залевська. Лідерка розповіла, що на часі — ​якраз реконструкція цього надгробка. Її планують закінчити до Дня захисника Вітчизни. Отож заодно на стелі буде вирізьблено ім’я Рахіма Дустова.

— Передайте Ділшодові, що тоді ми неодмінно запросимо його на цьогорічну Покрову, аби разом ушанувати всіх захисників України, — ​приязно відгукнулася на нашу пропозицію Валентина Василівна.

Наразі Ділшод ще не знає цієї чудової новини, але дуже чекає її. Ми обіцяли йому надіслати в Душанбе цю публікацію, а він мріяв, що тоді в його світлиці збереться вся велика родина. Він розповість важливу звістку. І всі разом вони вдячно молитимуться за привітних українців і за мир в Україні.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.