П’ять років без війни. Як живе звільнений Слов’янськ

Про це йдеться на сторінці благодійного фонду "Повернись живим".

5 липня 2014-го. Залізничний вокзал Донецька. Зали очікування незвично переповнені: пенсіонери, діти, жінки – цілі сім’ї. Про те, що на них чекає невесела поїздка, можна зрозуміти по великим картатим сумкам – з таким похмурим багажем не їздять у відпустку. І незвичайна для вокзалу тиша. Всі чекають своїх потягів і мовчать.  

Як щось чужорідне по вокзалу ходять люди в камуфляжі з шевронами «Юго-восток». На них намагаються не дивитися, хоча вони нахабно розглядають кожного з ніг до голови. Чому вони відчувають себе так зухвало? Адже шість годин тому в ранкових ефірах усіх телеканалів прозвучала головна новина цього дня, а може, і літа 2014-го: «Слов’янськ і Краматорськ звільнені, терористи декількома колонами залишають міста і рухаються в бік Донецька». Вони відчували себе господарями в цих містах довгих 84 дня. «Може, і в Донецьку терористи ненадовго?». Хто знає, у скількох людей на вокзалі Донецька 5 липня 2014-го блукала ця наївна думка.

Все почалося 12 квітня, коли озброєні терористи захопили в Слов’янську міський відділ міліції. Далі по ланцюжку під їхню тимчасову владу перейшли будівлі міськради і СБУ. У Краматорську ситуація розвивалася дзеркально: захоплені адмінбудівлі, барикади і блокпости в місті, люди в балаклавах і з автоматами. А потім перестрілки переростуть в обстріли, полонені стануть закатованими вбитими, і війна розтягнеться на роки.

1 липня в результаті обстрілу терористів впаде телевежа на горі Карачун, 2-го українська армія візьме під контроль Райгородок, 3-го і 4-го розіб’є опорні пункти і склади боєприпасів бойовиків в Миколаївці та Семенівці і впритул підійде до околиць Слов’янська. А вже в ніч на 5 липня терористи на чолі з Гіркіним-Стрєлковим будуть поспішно бігти в бік Донецька. В звільнені міста потягнеться вервечка волонтерів і політиків, люди будуть стояти в чергах за хлібом і водою, а вулиці розфарбують в синьо-жовті кольори.

Пастор. Ворог терористів

«З кожним днем ​​ставало складніше: з’являлися нові блокпости, було заблоковано залізничне сполучення, перебої з постачанням продуктів, «Нони» (120-мм самохідні артилерійсько-мінометні установки – прим.авт) їздили по місту, в полон потрапили наші СБУшники і представники ОБСЄ, та все місто, по суті, опинилося в пастці. Ми думали про те, як ми можемо допомогти людям. Нам вдалося купити тисячу буханців хліба, ми зібрали близько 60 людей, і все разом хотіли порізати його та підсушити, і відкрити пару пунктів гарячого харчування. І в цей момент я дивлюся у вікно і бачу, як під’їжджають дві машини, снайпери займають позиції, бойовики перескакують через паркан. Це було перше захоплення нашої церкви. Людей поклали обличчям у підлогу і стали проводити обшук, шукали у нас зброю, «Правий сектор», літературу», – розповідає пастор Петро Дудник.

Він показує рукою на вікно, з якого видно будинки приватного сектора Слов’янська. У просторому світлому кабінеті Петра – колекція осколків і снарядів, зібрана ним під час війни, по сусідству з дитячими малюнками та фотографіями з різних міст Донбасу, де його церква допомагала місцевим жителям.  

Для нього війна почалася 12 квітня, коли озброєні люди захопили міський відділ міліції. Пастор з дружиною тоді були в Києві і як раз збиралися повертатися додому. Там вони купили синьо-жовтий прапор, але так і не наважилися привезти його в місто, захоплене людьми з триколорами. Дружину і дітей Петро практично відразу відправив до своїх батьків, а сам залишився в місті. Так почалося життя в окупованому Слов’янську.

«Потім було друге захоплення церкви, після якого нас з неї вигнали. Пам’ятаю, один бойовик в балаклаві веде мене по коридору і каже: «Пастор, а я тут ходив до недільної школи». А я питаю: «А чому ж я тебе вчив, що ти ведеш священика під дулом автомата?». Хто була ця людина я так і не дізнався. Тоді до церкви прийшли кілька росіян, решта були місцеві. Один з них такий цікавий тип, Рись. Він працював електриком, і за тиждень до всіх подій зник. А, коли з’явився, то був уже активним бойовиком. Потім я його побачив у ролику на YouTube: він був поранений, і в Росії просив грошей на лікування. А потім його вбили».

Під час окупації Слов’янська священики стали особливою мішенню для бойовиків. Так, понівечені тортурами тіла чотирьох членів пятидесятническої церкви – Рувима і Альберта Павенків, Володимира Величка, Віктора Брадарского – знайшли в одній могилі разом з ще десятьма тілами вже після звільнення Слов’янська. Терористи звинуватили їх в підтримці української армії.

«Ідеологічно ми для них були ворогами, – каже Петро Дудник. – Логіка така: протестанти, отже, американці, і, відповідно, – вороги. Та мене і після всіх цих подій кілька разів намагалися витягнути в РФ під приводом приїхати на ефір, дати інтерв’ю. Розповім про одного хлопчину, Ваню. Він виріс в інтернаті, і, коли закінчив 8 клас, потрапив в Слов’янськ. Над ним взяли опіку батьки нашого єпископа. Це був 1997–1998 рік. Ваня у них жив, ходив в нашу церкву, ми її в той час тільки будували і він теж допомагав. Потім він пішов від батьків, потрапив до в’язниці. 2014 рік, і Ваня з’являється з Гіркіним в одній компанії. Він займав якусь посаду, і на нарадах бойовиків виступав в якості рефері. Ті хотіли нашу церкву або підірвати, або розбити, а він говорив: «Не потрібно, давайте самі займемо будівлю». Так і сталося. Спочатку просто ночами вони виставляли снайперів, а потім прийшло чоловік 15 російського спецназу – один з них Кеп, начальник Вані – і вигнали нас з церкви. З ними тут жили ще близько 40 донських козаків і угруповання з місцевої босоти до 100 чоловік. На території церкви стояли «Нони», звідси ж стріляли».  

За свободу цих міст віддали життя десятки українських військових.

На початку червня Петро зрозумів, що залишатися в місті йому більше не можна. Попросив сусіда, щоб той зайшов до хати, зібрав документи і ноутбук та склав в машину. З цими речами пастор і покинув Слов’янськ до його звільнення.

«О п’ятій годині ранку 5 липня мене розбудив черговий, який залишався в церкві, і каже:« Пастор, в церкві вже нікого немає. Я ходжу, все закриваю і збираю у дворі зброю, щоб місцеві не розтягнули». Потім він поїхав по блокпостах – теж нікого. Каже: «Бачу курточку, чай недопитий, а людей немає». Бойовики просто втекли з міста. Тоді я і повернувся до Слов’янська. Люди голодували, не було води, і ми все це збирали і розвозили по домівках».

Петро Дудник і зараз залишається волонтером і разом з колегами продовжує допомагати людям, які живуть біля війни. Він каже: в порівнянні з 2014 роком градус «проросійськості» в Слов’янську впав, а розмов на кшталт «наші прийдуть» не чути зовсім.

Будинок, де згадують

Серпень 2014-го. П’ятиповерхівка на вулиці Бульварної, 4 – найвідоміший будинок в Слов’янську. У ньому сім під’їздів, а одного просто немає. Коли туди потрапив снаряд, в квартирах майже нікого не було. Крім однієї жінки, якій вдалося вціліти. На лавці через під’їзд сидять літні жінки.

– Нічого, наші скоро прийдуть.

– Так, наші вже прийшли. Українська армія в місті давно.

– Наші. Скоро прийдуть.

Через сотню метрів – школа. Ціла, хоч і без єдиного скла і з посіченими рожевими зовсім недавно відремонтованими стінами. У ній ці жінки пересиджували обстріли.

У Семенівці ще можна побачити сліди війни – посічені осколками залізні ворота, тріщини в деяких будинках і свіжий ремонт в більшості з них. Але, щоб уявити, що тут було п’ять років тому, достатньо пройти в ту частину селища, де раніше була психіатрична лікарня.  

На вулиці, незважаючи на пізній ранок, тихо і моторошно. Серед розбитих будинків і їхніх щербатих стін – густа зелень. Якщо зайти всередину і пройти руїни, натикаєшся на відремонтований дитячий корпус клініки. На дверях встановлений домофон, при вході табличка, яка говорить, що будівля відремонтована за підтримки німецького уряду та Червоного Хреста. Зсередини доносяться дитячі голоси. Але на вулиці – ні душі. Мовчить і будівництво по сусідству. Судячи з таблички на залізному паркані, тут йде реконструкція головного корпусу Обласної психіатричної лікарні, розпочате за розпорядженням Кабміну в травні 2018 року. З єдиною людиною на цій території – судячи з усього, сторожем, – поговорити не вдається. Він тікає відразу, як тільки бачить фотоапарат.

По дорозі до міського відділу СБУ (мабуть, найстрашнішого місця, яке можна знайти в Слов’янську) я вдивляюся в білборди і не знаходжу жодного з нагадуванням про те, що скоро – п’ятиріччя звільнення міста, п’ять років, як місто живе без війни. На їхньому місці – сині плакати зі знайомими обличчями колишніх регіоналів, з яких ті заявляють, що їм «потрібна тільки перемога». На стовпах оголошення про концерти «Бумбокса» по сусідству з папірцями, які пропонують «Поїздки в Крим».

Як нагадування про звірства п’ятирічної давності на стіні старої, побудованої в середині ХІХ століття, будівлі, де розташований відділ СБУ, висить табличка.  «У цьому будинку у квітні 2014 року знаходився під вартою терористів та був ними закатований організатор та лідер проукраїнського руху в місті Горлівка, Герой України Володимир Рибак». У підвалах цього будинку Стрєлков-Гіркін та його бойовики катували і вбили десятки своїх жертв. За свободу цих міст віддали життя десятки українських військових. І тут, здається, багато хто не зважає, що п’ять років живе без війни.

Юлія ВОРОНА