Із Тетяною Гальчин (у першому ряду з ціпком) квіти воїнам УПА до встановленого пам’ятника принесли його будівничі й гості знакового дня.
Через 75 літ Тетяна Гальчин знову поклала на могилу квіти, через які тоді на 10 років загриміла в сталінські табори
У селі Борисковичі Горохівського району троє друзів установили пам’ятник воїнам УПА
«Згадаєм усіх поіменно, серцем згадаєм своїм. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим»
Установити базальтовий пам’ятник власним коштом вирішили троє товаришів, які називають своєю батьківщиною Борисковичі — одне з найстаріших населених пунктів Горохівщини, засноване 835 літ назад: заслужений лікар України, почесний громадянин міста Луцька і села Борисковичі, «Людина 2017 року Волині» Валентин Мартинюк, лучанин, історик Петро Грищук і депутат Горохівської районної ради, підприємець Андрій Філат.
Валентин Федорович і Петро Володимирович у рідному селі бувають часто. У своїх молитвах згадують і похованих сімох воїнів УПА.
Дубовий хрест, установлений у 1990–ті роки головою Крайового братства ветеранів ОУН–УПА імені Клима Савура Мелетієм Семенюком є оберегом, тому й виникла думка гідно подякувати героям.
— Дубовий хрест, установлений у 1990–ті роки головою Крайового братства ветеранів ОУН–УПА імені Клима Савура Мелетієм Семенюком є оберегом, тому й виникла думка гідно подякувати героям, — сказав Андрій Філат.
— У запрошеннях на молитву односельчанам біля оновленого пам’ятника ми написали: «Згадаєм усіх поіменно, серцем згадаєм своїм. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим», — розповів Петро Грищук.
На жаль, того дня не вдалося поспілкуватися з Валентином Мартинюком. Хірург звечора приїхав у село, а вже вранці мусив поспішити до Луцька на терміновий виклик. А про упівців, похоронених у центрі кладовища, у Борисковичах знають і молодь, і літні люди.
«Перед такими людьми «рускій мір» – безсилий»
…Вони загинули в одному з нерівних боїв у січні
1944–го на околиці Лобачівки. Тіла борисковичівців Степана Бондара, Василя Ковальчука, Юхима Нагрейка, Якова Бабюка, Миколи Мельника і журавниківців Михайла Щерблюка та Сергія Майка — в село привезли через три дні. Їм було 18—25 років. Усі міцні, як дуби…
Упівців, ненависних радянській владі, односельчани з уже покійним священником Григорієм Юркевичем поховали потайки перед світанком. Цей день став фатальним і для Тетяни Гальчин.
Спершу її вели сільською вулицею, але призупинилися біля школи, щоб імітувати розстріл. Так почалося залякування, яка продовжилося лютими побоями в Берестечку.
— Пам’ятаю, як звечора до нас додому прибігла в сльозах подруга Ніна, сестра загиблого Миколи Мельника. Просила мою маму Софію відпустити мене до них у поміч, але ненька, певно, серцем відчувала біду, бо я осталася вдома. Сплела вінок, який передала на могилу. Хтось дізнався і виказав енкаведистам, що те барвисте плетиво — робота моїх рук, тож «гості» не заставили себе довго чекати. Прийшли наступного дня, — каже 92–річна Тетяна Яківна.
Розповідала, а в погляді воскресали пережиті страх, біль, поневіряння. Спершу її вели сільською вулицею, але призупинилися біля школи, щоб імітувати розстріл. Так почалося залякування, яке продовжилося лютими побоями в Берестечку. Згадувала покладену на тіло дошку. По ній кати били з усієї сили дубинкою, а Тані здавалося, що всередині розриваються всі нутрощі.
За надмогильний вінок неповнолітню Тетяну Гальчин було засуджено на десять літ примусових робіт. Покарання відбувала в Архангельській та Іркутських областях. Разом з іншими жінками й дівчатами пиляла, валила ліс, вантажила його на вагонетки і тягнула їх до міста. Життя було настільки нестерпним, що одного дня з подругою вирішили померти. Обидві напилися хлорки, але Тетяні судилося вижити і повернутися додому майже через 10 років.
…Ініціатори встановлення пам’ятника кажуть, що не могли не привезти Тетяни Яківни на церемонію освячення. Із собою жінка взяла вазон із квітами. Ставила його на могилу з такою ж щирою скорботою, з якою 75 років тому передавала вінок упівцям. А вже по дорозі додому в автомобілі Петра Грищука зізналася: не жалкує, що через квітчастий оберіг юнакам на могилі зазанала стільки поневірянь. Міркувала: якби роки вернулися, а долю могла б вибрати, — іншої не шукала б.
— Я ж тоді нікогісінького не виказала, хоч мене били до напівсмерті, — лише й мовила наостанок.
— Перед такими людьми «рускій мір» — безсилий. Погляньте, яке згуртоване наше село, скільки діточок прийшло до церкви, яка однією з перших у районі разом із настоятелем отцем Сергієм Кравчуком зреклася московського патріархату. Якщо всюди у нас буде вишиванка, рідна мова, культура, традиції, як у Борисковичах, — житиме наша Україна, — гордився селом і людьми Андрій Філат.
«Без їхнього подвигу нас не було б»
Сонячної неділі в Борисковичах після богослужіння в храмі святого Іова Почаївського люди з хоругвами, блакитно–жовтим прапором із нашитим на ньому гербом рідного села звершили хресний хід на кладовище, щоб стати очевидцями знакової події — освячення отцем Сергієм Кравчуком пам’ятника воїнам УПА. На ньому будівничі викарбували слова: «СИНАМ І ДОЧКАМ УКРАЇНИ. Уродженцям с. Борисковичі, відомим і невідомим, котрі в роки Другої світової війни поклали своє життя на вівтар Української незалежної держави, загинули в рядах Червоної армії, від гітлерівських та сталінських репресій, стали жертвами ворожих провокацій на рідній землі та померли від рабської праці в Німеччині та Сибіру. Вічна пам’ять!»
Думалось мені, що черпаючи ці слова із своїх сердець, Валентин Мартинюк, Андрій Філат і Петро Грищук уявляли, як через десятки років їх читатимуть нащадки на цвинтарі. Вони знатимуть, що для плити на могилі ініціатори встановлення пам’ятника справедливо обрали червоно–чорні кольори — символи української землі та пролитої за неї крові.
— Без їхнього подвигу не було б нас. Цінуймо те, що маємо, і єднаймо покоління! — висловився отець Сергій Кравчук.
Ініціаторам і виконавцям благородної місії щиро дякував учасник бойових дій на Сході України, житель Скригова Михайло Харків. Ушанувати світлу пам’ять борців за волю й незалежність України він приїхав із дружиною Євгенією — авторкою ідеї фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого журналістами «Газети Волинь».
Серед гостей цього дня був і відомий дослідник історії Волині, ексголова Горохівської райдержадміністрації Сергій Годлевський. Краєзнавець розповів багато цікавих фактів про воїнів УПА, які дислокувалися на території Горохівщини. Запевнив, що невдовзі неодмінно повідає землякам про свої нові дослідження, які вже наразі провів на основі 47 кримінальних справ.
Ініціаторам і виконавцям благородної місії щиро дякував учасник бойових дій на Сході України, житель Скригова Михайло Харків. Ушанувати світлу пам’ять борців за волю й незалежність України він приїхав із дружиною Євгенією — авторкою ідеї фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого журналістами «Газети Волинь».
Зі слів Андрія Філата, Петра Грищука, до святої справи охоче долучилися односельці: брат Валентина Мартинюка Іларіон Мартинюк, Віталій Гандзюк, Анатолій Грабарчук, Андрій Павлік, які встановлювали пам’ятник.
В унісон із дорослими шану героям України всіх років віршами склали учні Борисковичівської школи Наталія Мейсик, Юлія Мейсик, Роман Барабаш, Юлія Левицька, Мар’яна Тишко, Діана Тишко, Вероніка Карел і їхня наставниця — директорка клубу Юлія Гомон. Діти та дорослі поклали на могилу квіти, і всі присутні разом із церковним хором просили у Творця миру молитвою «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».
