Є у Луцьку приватне підприємство — “Владар” іменується. Претензійна, гонорова, як бачимо, назва, хоч підприємство непримітне, маловідоме. І я б його не знав, якби мене, так би мовити, заочно на ньому не “женили”. І іншим не раджу знати.
Савелій ДОРОШЕНКО
Є у Луцьку приватне підприємство — “Владар” іменується. Претензійна, гонорова, як бачимо, назва, хоч підприємство непримітне, маловідоме. І я б його не знав, якби мене, так би мовити, заочно на ньому не “женили”. І іншим не раджу знати. Підприємство надає послуги з приватизації земельних ділянок. І керівництво нашого городньо-садівничого товариства “Струмівка” десь знайшло його і домовилося, щоб воно провело приватизацію для членів товариства. При цьому гарантувалося якісне виконання робіт і за невелику плату. Гарантувалося, як пізніше виявилося, на словах, бо ніякого договору, як це в таких випадках прийнято, укладено не було. Замовляла виготовлення приватизаційної документації за моїм проханням сусідка по дачі, вона ж вносила і обумовлену авансову плату. І ось настав час цю документацію забирати. При цьому виявилося, що потрібно доплатити до раніше внесених ще 20 гривень. Я дав сусідці свої посвідчення й гроші, аби вона забрала разом із своїми і мої папери. Не вийшло — працівники підприємства категорично відмовили: “Не можна, хай прийде сам особисто”. Того, що сталося потім, мені, як кажуть, і в сні не приснилося. Деякий час я з певних причин не зміг забрати своєї технічної документації. І ось телефонує мені власниця підприємства пані Клець — й одразу, толком не привітавшись, почала грубо, безцеремонно вичитувати мені, як невстигаючому учневі. Її тон і лексикон більше підходив невихованій базарній торговці, ніж керівнику організації, яка обслуговує людей. Тим самим відповідати жінці мені не випадало і я став виправдовуватись, мовляв, так склалося, що не зміг досі прийти. Але норовлива пані нічого слухати не хотіла.Вона поставила ультиматум: — Якщо ви завтра ж не заберете свої документи, то я з вас візьму не двадцять гривень, а п’ятдесят. Це вже виходило за всякі цивілізовані межі. І я сказав занадто екзальтованій пані, що це ніщо інше, як самоправство, що не можна брати плату, яку заманеться, залежно від того, подобається тобі клієнт чи ні. На це пані Клець безапеляційно заявила: “Я з вас можу взяти і 150 гривень”. Здавалося б, побутова дрібниця, на яку і звертати увагу не потрібно. Але ж на такі дрібниці, які отруюють нам життя, ми натикаємось мало не щодня. Ми до них звикаємо, як до набридливих мух, войовниче безкультур’я і нахабство стають постійним супутником нашої дійсності. Пригадується, за радянських часів, коли нам випадало потрапити за кордон, то всі ми дивувалися, як там у магазинах, в різних обслуговуючих фірмах чемно і ввічливо, із незвичною для нас запопадливістю ставляться до кожного клієнта. Знаючі люди говорили: це все тому, що магазини і фірми приватні, вони працюють для себе і на себе, в умовах конкуренції, тому й дорожать кожним клієнтом. Ми стали на шлях приватизації — і щось змінилося? Якщо змінилося — то хіба в гірший бік. Приватизаційне середовище у нас не стало конкурентним, а перетворилось у якесь болото, де багато нечесності, безкультур’я і бруду. Мабуть, і ми, клієнти, в цьому винні, що з усім цим миримося, і правоохоронна система, система захисту споживачів не на висоті. І цим ділки вміло користуються. Отож дуже часто такі поняття, як культура, обов’язок, совість, замінює відчуття безкарності, всепрощенства, що постає на грунті кришування, родинних зв’язків і приятельського покровительства. Приватне підприємство “Владар” теж має “своїх” там, де треба. Директором його працює Віталій Копетюк — рідний син заступника начальника головного управління земельних ресурсів області Василя Копетюка. До речі, їхнє відомство — Держкомземресурсів — і видавало ліцензію “Владару”. Невже це породжує синдром самовпевненості, самоправства і безкарності?
