«Для ворожих снайперів немає правил: медики для  них — ​бажані мішені»

Операції без світла, евакуація під кулями, поранення… Мінімум обстежень, щоб не витрачати часу. Покладаються лише на свої руки, вуха й очі. Виконуючи свою роботу у таких умовах, вони часто стають мішенню для снайперів і ворожих снарядів. Кількість загиблих медпрацівників за 5 років війни невідома. У ЗМІ це число варіюється від 80 до 115...

Вона назавжди залишиться «Мамою»

Ірина Шевченко (на  фото) торгувала на ринку в Херсоні. Але вже в лютому 2015-го була у складі 36-ї бригади морської піхоти в Широкіно. І хоча офіційно її посада називалася «радіотелефоніст-сан­інструктор», вивозила поранених бійців та лікувала їх. Жінка любила жартувати. І дуже смачно готувала — ​про її пиріжки серед солдатів ходили легенди.

 

— Іринка передчувала свою смерть. Якось мені сказала: «Це моя остання ротація. Я додому вже не повернуся». І все одно поїхала на фронт, — ​пригадує її подруга Наталія Бреус.

«Вона була і назавжди залишиться Мамою, сестрою, подругою, справжнім бойовим побратимом для всіх морських піхотинців, волонтерів, журналістів. Завжди в самому пеклі, рятуючи життя хлопців… Ангел у білому халаті. Для всіх знаходила добре слово, готувала смачні млинці… В зруйнованому орками селі в Іринки був острівець світу — ​палісадник із конваліями», — ​написала про медика на сторінці в соцмережі фотожурналіст Аліна Комарова.

«Ти — ​справжня. Ніхто з нас не вірив, що можеш отак піти, ми до останнього були впевнені, що переможеш…» — ​такий запис про Ірину Шевченко залишила снайпер Юлія Матвієнко.

Загинула патріотка 1 липня. Санітарний автомобіль ЗСУ потрапив під обстріл бойовиків біля Водяного на Донеччині.

Двадцятирічний Смурфік: «він був ще дитиною, але постійно рвався на війну»

Парамедик 2–ї роти «Тіні» 8–го окремого батальйону «Аратта» Української добровольчої армії Микола Волков (на фото) у ніч на 11 квітня під Маріуполем отримав вкрай важке кульове поранення в голову, нанесене снайпером найманців РФ.

Микола був ультрас футбольного клубу «Маріуполь», один із тих, хто спочатку протистояв «рускому міру» на вулицях рідного міста, а потім вирішив поїхати на Схід. Коли хлопцеві виповнилося 18, пройшов навчання і почав працювати парамедиком у складі «Госпітальєрів». Із вересня 2018 року був на фронті.

Постріл снайпера завдав Смурфіку (так Миколу називали побратими), травму, несумісну із життям. Лікарі дніпровського госпіталю імені Мечникова кілька днів боролися за життя хлопця, проте він так і не прийшов до тями.

«На жаль, наш хоробрий Смурфік помер. Він відчайдушно боровся в останні дні за життя. За нього переживали та молились тисячі людей… Для ворожих снайперів нема правил, медики та парамедики для них — бажані мішені», — написала командир «Госпітальєрів» Яна Зінкевич у фейсбуці.

Хлопці знайдуть тебе, «іване». Ножем на твоєму серці виріжуть ім’я однієї жінки — медика, яка не мала в руках автомата, а лише тримала руки поранених солдат, щоб хоч трохи полегшити їхній біль.

«Він був ще дитиною. Постійно рвався на війну», — пригадує побратим загиблого, доброволець Павук.

Поховали Миколу Волкова на Старокримському кладовищі в Маріуполі поруч із захисниками на Алеї слави.

Галицьке Сонечко: «кучерявенька дівчинка з великими оченятами і довгими віями»

Сестру–медика Сабіну Галицьку (на фото) за щирість та відкритість у 10–й гірсько–штурмовій бригаді називали Сонечком. «Кучерявенька дівчинка з великими оченятами і довгими віями», — згадували про неї побратими та друзі.

Вона закінчила 9 класів сільської школи, вступила до Новоград–Волинського медичного коледжу, здобула фах фельдшера. 1 квітня 2016 року пішла на службу за контрактом у ЗСУ, щоб, як військовий медик, рятувати поранених. Батьки знали, що донька в армії на Донбасі, але навіть не здогадувалися, що вона допомагає воїнам на лінії розмежування.

20 лютого 2018–го дівчина в бронемашині з ще трьома молодими бійцями виїхала в район щойно звільненої Катеринівки на Луганщині, везла ліки для гіпертоніків та сердечників. У правий борт машини влучила протитанкова керована ракета, яка не спрацювала, але проломила броню якраз там, де і сиділа Сабіна. Дівчина загинула на місці…

Замість залізного байка — медичний рюкзак

Роберт Маслей, він же Баджо (на фото), як його називали друзі–байкери, за Україну боровся ще під час київського Майдану. А коли почалася війна на Сході, пішов у військкомат, де почув: «Ми вам передзвонимо». І не дочекавшись дзвінка, самостійно записався до лав «Правого сектора». На заняттях із польової медицини на льоту сприймав усю інформацію, передивлявся відео­уроки… Замість залізного товариша — байка — з’явився новий друг — медичний рюкзак.

Медик урятував не одне життя, а ось собі допомогти не зміг. У ніч на 12 червня 2016–го загинув під час масованих артилерійських обстрілів шахти «Бутівка» біля Авдіївки Донецької області.

Дюймовочка — «Осколки понівечили її тіло, але обличчя залишилось таким же красивим»

«Вона не повернулась із бою, — написав у фейсбуці головний лікар Дніпровської обласної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко. — Рятувала десятки поранених на найнебезпечніших ділянках фронту. Наталія була там, де найважче. За покликом душі. Точне попадання протитанкової ракети не залишило їй шансу. Осколки понівечили її тіло, але красиве обличчя залишилось неушкодженим».

 резоНаталія Хоружа (на фото) важила всього 42 кілограми, але це не заважало їй витягати з–під обстрілів здоровенних чоловіків. Вона не тримала на цій війні в руках автомата, а була на передовій медичним працівником та психологом. Російські окупанти обстріляли автомобіль медичної допомоги з пораненими. Санінструктор 54–ї ОМБр, молодший сержант Наталія Хоружа загинула, рятуючи трьох поранених військовослужбовців під мінометним обстрілом…

Після середньої школи Наталка вступила до Дніпропетровського медичного училища, здобула фах медичної сестри. Тривалий час працювала в селі Зелений Гай, потім у селищі Просяна Покровського району. Пішла на військову службу добровольцем, через два місяці роботи у медпункті попросилася на передову санінструктором роти. У бійців дізнавалася про їхні справи, що відомо з рідних місць, які новини в родинах. А ще був у неї ритуал — підійти до солдата, дати цукерку та впевнено сказати «З Богом!». Наталія Хоружа стала для них справжнім промінчиком світла. Дізнавшись про її смерть, плакали і сивочолі чоловіки.

По дорозі їхала автівка з червоним хрестом і побачив її «рускій іван». І випустив по автівці протитанкову ракету, влучивши в ціль. І нічого людського не ворухнулося в ньому, можливо, лише радість заповнила той мертвий колодязь, де в інших людей — душа. Хлопці знайдуть тебе, «іване». Ножем на твоєму серці виріжуть ім’я однієї жінки — медика, яка не мала в руках автомата, а лише тримала руки поранених солдат, щоб хоч трохи полегшити їхній біль», — такий запис залишили бійці на згадку про свою Дюймовочку.

Власта КРИМСЬКА

У статті використано матеріали сайтів radiosvoboda.org, bbc.com, vchasnoua.com, censor.net.ua, 24tv.ua.