«Ну, мамо-о-о!»

Можливо, тому, що бачила чимало життєвих ситуацій про мам і тат, які вирішують за 30–літніх синів і донь (як за річних дітей), а, можливо, тому, що не раз доводилося самій віджартовуватися на іронічні закиди 23–річного сина після моїх регулярних перепитувань, чи тепло він одягнувся і чи не забув покласти продукти в холодильник. Його протяжливе «ну, мамо-о-о» означає, що маму заносить, вона перегинає зі своєю турботою, навіть на відстані.

У згаданій статті йшлося, що люди, схильні до гіперопіки, не вміють відділити своє життя від життя, приміром дитини (чоловіка, сестри і т. д.), та не відчувають, де закінчуються їх особистісний простір і починається територія іншої людини. Найгірше — такі люди мають гостру потребу вирішувати за когось, переживають чиїсь біди, як свої, і хочуть знати все до дрібниць з іншого життя. Певно, як у сіамських близнюків.

Якщо міркувати навколо поширеної поради психологів про «давайте своїй дитині можливість наступати на її граблі» — то такий тато (чи мама) готовий і до своїх проблем, і до отих — із чужого поля (яким і є, фактично, поле рідних дітей). Як важливо в цьому сенсі усвідомлювати ЩО робимо ми, батьки! Як важливо уміти відступати потроху з поля своїх дітей! Як важко робити це вчасно, особливо нам, мамам, без яких спочатку не відбувається перший крок! Ми звикаємо, що ми дуже–дуже потрібні, ми летимо на перший поклик, на перше «агу» і перше «дай». Але настає момент, коли потрібно «бити» себе по ногах–руках–крилах, аби не зв’язати психологічними путами наше найдорожче дитя! Дитя, яке нібито належить нам, та, насправді, має стати незалежною людиною.

Але настає момент, коли потрібно «бити» себе по ногах–руках–крилах, аби не зв’язати психологічними путами наше найдорожче дитя! Дитя, яке нібито належить нам, та, насправді, має стати незалежною людиною.

Упало — і не забилося дуже — нехай піднімається саме, не виходить доповзти до іграшки — хай саме спробує знову, страждає через погану оцінку — співчуваємо і не кажемо, що це не варто таких емоцій, — раз так відчуває, значить, так мусить бути. Дитина підростає, спокусилася — взяла чужу річ — ніякого прикривання крилами — мусить сама повернути і попросити вибачення. Настає момент вступу у доросле життя — відповідальних рішень, першої закоханості, що іноді перебиває навчання. І якщо стримати себе від стрімкого руху назустріч (давай допоможу, підстрахую, зроблю замість тебе, переживу замість тебе), коли в малюка маленька проблема, ще якось вдається, то далі, коли болить і тривожиться тій дитині, як дорослій, тримати себе своє материнське серце припнутим — усе важче і важче. Мама і тато наглядають, радять, співчувають, але не грають на полі, що належить іншій особистості, яка буде здоровою і повноцінною тільки за умови підтримки внутрішньої свободи дій. Нехай вам і на секундочку не здасться, що веду до недогляду у вихованні чи мінімального спілкування: хай там справляється, як жаба у глечику з вершками. Тісний зв’язок у сім’ї — це здорово, але зв’язок цей гарний тоді, коли дихати легко не тільки старшим членам, наділеним традиційно більшими правами з огляду на більші досвід і кількість обов’язків. Щоб відпускати на довшому і ще довшому повідку дітей (аж до моменту без повідка) — потрібно вряди–годи обстежувати свій простір, свої думки і дії, аналізувати й обмежувати себе, підрізати свої крила, якщо мозок і психологія «гіпермами» (тата) спрямовує їх не туди.

Маєте свої хвилювання, думки — чекаю листів за електронними адресами: [email protected] або ж [email protected].