І таких оголошень в мережі – ціле море.
Вибираєте виш? Збирайте одразу і 300-400 доларів… на дипломну
Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом відповідальний секретар «Газети Волинь» Тамара ТРОФИМЧУК
… атестатами, червоними від сорому
У Сумській області податкова інспекція запропонувала репетиторам декларувати свої доходи. До цих послуг, крім платних уроків, працівники ДФС чомусь зараховують… написання курсових та дипломних робіт. Для мене ця тема особливо дражлива. Подумки я називаю її «улюблений мозоль», бо ніяк не можу зрозуміти, що то за така вища освіта, якщо людина, провчившись п’ять років в університеті, не здатна написати дипломну? На своє виправдання студенти, звісно, скажуть, що вже працюють і не мають часу. Суто по–людськи їх можна зрозуміти. Не збагну тільки одного: кому потрібна така профанація?
Ті, хто навчався у вишах раніше, будуть здивовані, почувши, що зараз писати самому дипломну роботу… не прийнято. У студентському середовищі це вважається відсталістю. Однокурсники на подібного товариша дивляться скептично, навіть з осудом, але таких диваків на групу назбирається 3—5 чоловік, решта купують роботи по 300—400 доларів. За ці гроші «виконавець» (замовити їх можна у фірмі через інтернет або конкретній людині при особистій зустрічі) не лише пише дипломну, а й готує текст захисту, бо ж свою роботу так званий автор має представити комісії та однокурсникам. Але і цього замало лінивим спудеям, чий червоний диплом мав би бути червоним від сорому. Дехто навіть написані тексти примудряється вперше побачити лише у день захисту і читати повільно та невпевнено, як першокласник.
Добре, якщо такий «дипломований фахівець» по закінченні навчання торгуватиме кросівками в інтернеті. Саме це сьогодні стає вінцем кар’єри для багатьох випускників вишів, незважаючи на витрачені батьками кошти. А якщо візьметься будувати багатоповерхівки чи зводити мости? Страшно? Вже зараз людям на голови падають стелі в супермаркетах. Що ж буде тоді, коли старші працівники підуть на пенсію, і нікому буде виправляти помилки власників куплених «дипломів»? Відповідальним за вищу освіту особам треба визначитися: якщо ці роботи не приносять користі, їх слід відмінити. Якщо користь все таки є, бо пишучи, людина розвивається, то варто припинити «освітянські послуги». І не закликати декларувати доходи від написання, а кваліфікувати це ремесло як адміністративне правопорушення, бажано із солідним штрафом.
... що бомжем стати простіше, ніж хтось собі думає
Майже щоранку бачу біля свого будинку брудних людей, які риються в сміттєвих контейнерах. Деякі виглядають зовсім погано — запухлі від алкоголю або голоду. Перехожі дивляться на них із відразою, хтось взагалі не помічає, а я проявляю суто професійний інтерес: як можна дійти до такого життя?
Виявляється, що бомжі поділяються на домашніх і бездомних. У перших є житло, але воно запущене: за несплату комунпослуг там відключені вода, світло, опалення. З меблів є лише ліжко, на якому «відпочивають» після пиятики із такими ж «товаришами». А ще існує окремий тип бомжів, схильних до бродяжництва. У цих людей наявний синдром бездомного. Їм просто хочеться жити на вулиці! Дім їм не потрібен. Вони обожнюють свободу та глибоко байдужі до власного способу життя.
Життя іноді б’є дуже боляче, і не в кожного вистачає сили вистояти під цими ударами…
«Господарі смітників» стають безхатьками, коли з якоїсь причини втрачають житло. Таких ситуацій буває чимало: «допомогли» аферисти чи шахраї, повернувся із зони, вигнали родичі. Звичайно, сидячи за комп’ютером, легко розмірковувати, що такі особи — покидьки суспільства. І якби я раптом залишилася без квартири, то робила б усе, щоб знову стати на ноги. Але життя іноді б’є дуже боляче, і не в кожного вистачає сили вистояти під цими ударами…
Для того, щоб повернутися до нормального існування, людина повинна постаратися, а психологія бомжа якраз у тому й полягає, щоб жити без будь–яких зусиль. Запропонуйте такому попрацювати — і він відмовиться. Навіщо трудитися, якщо завжди щось можна знайти на смітнику? Усі бомжі надзвичайно ліниві. Вони спокійно пливуть за течією, не борючись із обставинами та власними недоліками. Одного такого чоловіка я запитала, чому він ніде не працює. У відповідь почула: «Це ж треба кожен ранок вставати, костюм якийсь знайти, гроші на маршрутку. Стирчати на роботі до 18–ї години. Хіба це життя?»
… вдячністю долі за те, що не працюю водієм тролейбуса
У редакцію зазвичай добираюся електротранспортом. У годину пік він хоч і не комфортний — тісно й штовхаються — але вельми цікавий як місце для спостережень за людьми. Побачені там ситуації проти власної волі змушують стати філософом. От і нещодавно, їдучи на роботу, я спостерігала неперевершену сцену. На кільці біля розважального центру «Промінь» на дах нашого тролейбуса щось із гуркотом упало, і машина зупинилася. Пасажири спершу невдоволено загомоніли, але за мить усі дружно дивилися у вікно. Поглянути було на що! Із кабіни водія вистрибнула молода вродлива дівчина. Її розпущене темно–русе волосся до плечей виблискувало на сонці, мов у рекламі шампуню. Красуня вилізла на дах тролейбуса, спустилася звідти, посмикала за ремені, повернулася в кабіну і вдруге вийшла звідти з… кувалдою.
Тим часом на горизонті з’явився інший «рогатий». Він зупинився поруч із нашим, і з нього на допомогу першій дівчині зістрибнула ще одна жінка–водій. Ви не повірите, але ця теж була вродлива і з гарним волоссям! Разом вони взялися усувати поломку. Всі пасажири зачаровано дивилися, як дві моделі завзято луплять кувалдою по залізяці — надягають на «роги» деталь, що зветься «башмак». Я подумала, що за таку роботу цим жінкам треба платити по 15 тисяч гривень, не менше. І подякувала долі за те, що працюю журналістом, а не водієм тролейбуса.
